Слава ЗСУ!

- І що ж сталося з цим графом? – вражено запитала Мигдалина.

- Він зник. Однієї ночі поїхав з замку, та зник.

- А звідки вам це відомо?

- Я – його вірний слуга, та найліпший друг. Я намагався розшукати його, та ніхто ніде, навіть, не чув про нього. Можливо, він загинув, - сумно закінчив Венецій.

В хату увійшла Ява та Лесь.

- Сідайте вже усі до столу, - промовила Любава. – Мабуть, зголодніли з дороги.

- А де Василь? – запитала Ява, оглядаючись.

- Він пішов до сіней. Віднести нові горщики. Дядько Мирон з ним пішов, допомогти.

- Гарні вийшли?

- Гарні. Такі гарні! – захитала головою Любава. – Усі б собі лишила. Село наше намалював, людей. Справжнісіньких людей!

Любава повернулася до Венеція і продовжила хвалитися.

- Уявляєте, малює, мов справжній художник. А сам – звичайний сільський хлопчина. І звірів усіляких вигадує. І з довгими шиями і величезних, з довгими носами. А ще волохатих з зубами великими.

- З довгими шиями, то, мабуть, жирафи, - засміявся Венецій з не освічених селян. – А великі, з довгими носами, то слони. А волохаті, з зубами – то напевно, леви.

Любава з острахом подивилася на Венеція.

- Так… Саме так Василь їх і називав.

- Він їх не вигадав. У мене в замку є різноманітні книжки і там повно таких малюнків.

В кімнату зайшов Василь та Мирон.

- Сніг пішов! – радісно вигукнув Василь, обтрушуючи кожух.

- Сніг пішов, - завмер Венецій, моторошно ковтаючи слину. – Він вже давно іде… ще як ми їхали сюди… вже тоді йшов…

Василь спокійно сів навпроти Венеція, і взявши собі тарілку, почав класти туди варену картоплю.

- Мироне, чого ти стоїш? Сідай, он біля Яви. Зараз табурет принесу.

- Любаво, сідайте вже до столу, - махнув рукою Василь. – Краще я принесу табурет.

Василь швидко встав і похапцем приніс табурет з кухні.