Слава ЗСУ!

- А чого це я зразу винна? – жартувала Емма. – Це ж твоя машина. Ти ж сам мав знати, що там багнюка.

- Ого, - голосно промовила Олена, підійшовши до них поближче. – Здалеку не було так сильно помітно, яка брудна у вас машина.

Емма і Остап знову засміялись.

- О-о-о, знала б ти, як ми їхали. Запізнювались страшно… Вирішили скоротити дорогу. А там така дорога… Одна багнюка!

- А біля дороги ще й пилу стільки, - додав Остап. – Ми виїхали, а там якраз якась вантажівка проїхала. Задиміла все – страх, вулиці не видно.

- Дивіться, цей граф знову іде до нас! – промовила Олена.

- Поїхали швидше! – автоматично викрикнув Остап.

Емма злякано подивилася на Остапа.

- Чого ти його боїшся?

- Я не боюсь, - похапцем відповів хлопець. – Просто не хочеться з ним спілкуватись.

- Ні, - промовила Емма. – Це той граф, який мав приїхати в наш музей. Тільки чомусь приїхав він раніше. Треба запросити його на зустріч, запитати, де він розташувався. Ми маємо бути гостинними.

- До чого тут ми, Еммо? – крикнув Остап. – Хай мер його приймає!

- Остапе, він приїхав у мій музей. У мій власний музей, в якому я - директор!!!

З цими словами Емма попрямувала на зустріч графу.

- Остапе, Емма права… Щоб ти не казав, але саме вона мусить бути гостинною, це ж її музей, вона там директор. Вона має підігрівати інтерес до свого музею, - пояснила Олена.

- Йому на її музей начхати, - прошипів Остап. – Він же, навіть, не знає, що вона там директор.

Олена і Остап пішли слідом за Еммою.

- Вам дуже личить кольє, - промовив граф.

Він обернувся і подивився на свою супутницю, ніби перепитуючи поглядом, чи правильно він зробив комплімент. Та махнула головою.

- Дякую, - почервоніла Емма. – До речі, я забула відрекомендуватись. Я і є директор музею, який знаходиться у володіннях графа Полонезького. Як я розумію, ви приїхали саме заради нього.