Слава ЗСУ!

- Може, - раптом промовив Олександр.

Венецій відірвався від пейзажу і спробував зрозуміти, куди дивиться граф. Він повернув голову і подивився убік. По засніженій дорозі до них прямувала дівчина. І сонце, і крижані зорі, і блакитне небо – все відбивалося в її зелених очах. Світла шкіра була, немов перший сніг. А у розпатланому вітром волоссі заплутались сніжинки. Вона тримала корзину, накриту хустиною.

- Вона, - ледь чутно прошепотів граф.

- Хто? – не зрозумів Венецій, намагаючись розглянути в дівчині знайомі риси. – Хто вона?

Граф нічого не відповів. Він якось раптово здригнувся і впав з коня. Венецій, нічого не розуміючи, зістрибнув на землю і підбіг до графа. Олександр втратив свідомість.

Емма та Олена повільно спустилися сходами.

- Я чула новини щодо госпіталю. Кажуть, там щось зрушило з місця… Ніби якийсь меценат перерахував гроші…

- Так, - посміхнулась Емма. – Триста тисяч…

- Нічого собі! – захоплено промовила Олена. – Здогадуєшся, хто?

- Звичайно… Мені здається, що усі уже здогадалися.

Олена на секунду замовчала.

- Серйозні подарунки тобі робить цей граф… Кольє з діамантів, триста тисяч… Які у вас відносини?

- Нормальні, - махнула головою Емма. – Я показала йому замок, розповіла про свої проекти. Та я не думала, що вони так сильно зацікавлять його, і він захоче перерахувати у фонд Подолищ стільки грошей.

- Не намагалась відмовитись? Може, сказати, що не можеш прийняти таку серйозну суму.

- Намагалась… Та він каже, що дав їх не мені. Що віддав ці гроші на поховання жертв репресій, бо йому не байдужа ця проблема. А те, що я виявилась директором цього фонду – просто співпадіння.

- Щось у мене сумніви, - посміхнулась Олена. – Хоча, може, він і правий. Він же дав ці гроші не тобі… І ти не вправі повертати їх. Ти повинна лише якнайрозумніше тими грошима розпорядитися, на благо Подолищ.