Слава ЗСУ!

- Хоч когось зустрів, - задихано промовив він.

- Тихіше, - прошипіла Олена.

- А, пробач… Тебе теж не пускають до Емми?

Олена махнула головою.

- І мене не пускають. Так набридло. У мера півсотні охоронців. У цього графа – взагалі, армія в триста чоловік.

Олена засміялась.

- Їх не триста, а четверо, - виправила вона.

- А складається враження, що триста.

До Остапа та Олени підійшла Леся.

- Ну як, вдалося побачити Емму? – запитала вона.

- Поки що, ні, - зітхнув Остап. – Скоро через охорону цього графа доведеться до Емми на прийом записуватись.

Хтось з натовпу нервово озирнувся, натякаючи, щоб не вихована компанія негайно припинила розмови.

- Ходімо туди до меморіальної дошки. Там зможемо поговорити.

Усі попрямували до пам’ятника, акуратно розштовхуючи людей, щоб нікому не заважати.

- Тут і дихати легше, - промовила Леся.

- Дивіться, он до нас Емма іде.

Всі обернулися. По доріжці в оточенні двох охоронців свого нового залицяльника блакитної крові, до них прямувала Емма.

- Ти уже одна не пересуваєшся? – пожартувала Олена.

- Граф сказав, що не відпустить мене одну до вас. Бо мене затопчуть у натовпі.

- Від коли це він почав усе за тебе вирішувати? – пробубонів впівголоса Остап.

Емма нічого не відповіла, зробивши вигляд, що не почула.

- А ту бачу усі. – посміхаючись дідові, промовила Емма, тиснучи йому руку.

Дід якось різко здригнувся, вперше за довгий час зреагувавши на чиєсь привітання.

Леся злякано глянула на діда.

- Що сталося? – не зрозуміла Олена. – Дід щось хоче сказати! Олесю, що він говорить.

І справді, дід намагався підняти руку, та вона його не слухалася. Стара травма далася взнаки. Трохи піднявши другу руку, дід спробував щось показати. Але нічого не вийшло.