Слава ЗСУ!

- Що? Що? Що він хоче показати? – схвильовано запитала Емма.

- Нахилися!

- Що?

- Нахилися до нього, він хоче тобі щось сказати! – повторила Леся.

- Він же німий, - злякано перепитала Емма. – Чи ні?

Вона нахилилась. Дід намагався їй щось сказати, ледь ворушачи губами.

- Що? Що він сказав? – запитала Олена.

- Я… Я не знаю. Я нічого не почула.

Вона знову нахилилась і спробувала прислухатись. Але знову нічого не почула.

- Я нічого не чую, - схвильовано повторила вона.

- Спробуй ще, - прошепотіла Леся. – У нього іноді виходило.

Емма знову нахилилась.

Дід зібрав останні сили і щось прошепотів Еммі на вухо.

- Я почула, - радісно промовила Емма.

- Що, що він сказав?

- Він сказав, «дякую».

Олеся поправила візок.

- Ми вже, мабуть, підемо додому, - промовила вона. – Нам вже час.

- Добре, бувайте, - обійнявши Лесю, промовила Олена.

- Може, вас підвести? – запитав Остап.

- Та ні, не треба. Важко буде діда з візка знімати. До того ж, нам не так вже й далеко. Ми ж живемо тут через квартал. Все бувайте.

- Бувай.

- Я підготувала для тебе сюрприз, - промовила Емма Олені.

- Справді? – зраділа Олена. – Який?

- Остапе, почекаєш нас?

- Почекаю.

Емма взяла Олену за руку і повела за собою.

- Куди ми йдемо?

- Нам треба за церкву.

Емма потягнула Олену за ріг церкви в сад. Вони пройшли декілька десятків метрів по асфальтованій доріжці.

- Закрий очі, - попросила Емма.

Олена покірно закрила очі і попрямувала за Еммою.

Асфальт закінчився і Олена відчула, що вже іде по доріжці, викладеній камінням.