Слава ЗСУ!

- Ти мене хоч не в річку скинути вирішила? – пожартувала Олена, не відкриваючи очей.

- Ні, - впевнено відповіла Емма.

- Добре.

- Я тебе у рів штовхну, - спокійно промовила Емма.

Олена та Емма засміялися.

- Все, відкривай.

Олена відкрила очі і побачила прямо перед собою алею, викладену камінням та обсаджену з усіх боків квітами. Зверху над алеєю стояла решітчаста арка, в яку вплітався виноградник. З лівою сторони стояв невеличкий пам’ятник жертвам репресій, навколо якого з маленьких фонтанчиків бурлила вода. А з правої сторони стояв високий декоративний ліхтар, в якому тьмяно проглядалося світло.

А в самому кінці виноградної алеї стояв пам’ятник та могила.

- Чия це могила? – прошепотіла Олена.

- Назара… Твого Назара… Я домовилась з його матір’ю, щоб перенести його могилу сюди. Тут йому буде краще…

З очей Олени повільно потекли сльози.

- Я знаю, як ти його любила… Хоча нікому і не казала про це. Тепер у нього буде ціла алея… І ти зможеш приходити сюди, коли захочеш. Сюди зможеш класти квіти, а сюди ставити свічки, - хвилюючись, промовила Емма. – А ще, тут завжди горітиме світло.

Емма показала рукою на ліхтар.

- Дякую, Еммо, - крізь сльози прошепотіла Олена. – Це найкращий подарунок, який колись для мене робили.

- Іди, - упевнено промовила Емма. – Я почекаю тебе біля машини з Остапом.

Олена впевнено ступила на кам’яну алею і пройшла під квітучим виноградом. Чувся дзюркіт води біля пам’ятнику, а десь недалеко співали птахи. І все було чудово. Лише тільки поруч не було однієї людини…

Чи полюблю я когось іще в своєму житті? Чи зможу проміняти його на когось у своєму серці. Він єдиний, він найкращий… Як же його забути? І як же жити далі… Без нього…

Олена закрила очі і згадала, як він запитав чи одружилась би вона на ньому. А ще весь час називав її відьмою. А ще вони сперечалися і не могли дійти до спільної думки.