Слава ЗСУ!

- Піднімись на другий поверх. В кінці коридору.

- Це куди? Туди, в сторону зали?

- Я покажу, я знаю, де, - промовив Остап. – Пішли.

Остап та Ганна вийшли за двері кабінету.

- Ну, що скажеш? – посміхнулась Емма. – Як тобі мої нововведення?

- Як завжди, ідеально, неперевершено. Ти молодець, - захоплено відповіла Олена.

- Серйозно?

- Еммо, ти сумніваєшся? Ти все зробила в цьому житті правильно. Для мене ти, взагалі, ідеал. Те, що ти зробила в Подолищах… Я тобі така вдячна. Я іноді сідаю, думаю про те місце, про тих людей, і просто плачу. Я б нічого без тебе не зробила. Ніхто б ніколи не зібрав грошей на той закинутий госпіталь, ніхто б не освячував те місце і не будував там церков, якби не ти. Люди та мер не в церкву гроші вкладали, вони давали їх тобі. Бо вони просто дуже вірять тобі, люблять тебе, обожнюють. Їм для тебе не шкода. І замок… Все це завдяки тобі. А зараз цей конкурс для талановитих студентів. Я просто шокована.

- Чому?

- Я не вірю, що в нашому світі ще лишилося таке справедливе і добре серце.

- Ну-у-у, - посміхнулась Емма. – Навряд, добре. А от справедливе – то це точно.

Олена на хвилину замовчала.

- Знаєш, - продовжила вона. – Я не знаю, чому ти не графиня. Для мене ти – графиня. І не проблема, що в тебе не блакитна кров. Байдуже. Головне, те, що всередині, в душі. Я більше за все на світі хотіла б бути тобою. Ти розумна, вродлива, талановита, закохана. Я більше за все на світі заздрю тобі і більше за все на світі тебе люблю.

- Розумна, вродлива, талановита, закохана… Тільки не графиня, - сумно зітхнула Емма. – Якби я була графинею, я була б щасливіша.

- Хіба ж в цьому сенс, Еммо?

- Сенс! – впевнено відповіла Емма. – В цьому сенс. І якби у мене в цьому житті було одне-єдине бажання – я б зажадала стати графинею.

В кабінет зайшов Остап.

- Ну що там Ганна? – запитала Емма.