Слава ЗСУ!

- Графе, мій графе, - схопився за голову Венецій. – Що з вами? Невже ви нічого не пам’ятаєте?

- Що я маю пам’ятати? – не розумів граф. – Що?

- Дівчину… Дівчину з зеленими очима…

- Дівчина з зеленими очима, - задумався граф. – Може, є якісь підказки? - хитро промовив Олександр, вирішивши, що Венецій грає з ним в якусь гру. – Вона графиня, принцеса? З якого вона роду?

- Господи! Графе! Ви все забули…

- Що, що саме я забув? – не розумів граф. – Ти вигадуєш якісь нісенітниці. Я не пізнаю тебе…

- Я вигадую нісенітниці? – роздратовано вигукнув Венецій. – Графе, як можна все забути? Те, що було три дні назад? Як так можна?

- Венецію, я не знаю, про яку дівчину ти мені говориш? Якісь дивні натяки… Поясни нормально, може, тоді я згадаю…

- Як можна не пам’ятати її, - нервово махав руками Венецій. - Три дні тому ви казали, що ладні бігти за нею на край світу. А сьогодні, коли я кажу, що бачив її, ви кажете, що навіть, не знаєте, хто це. Та я розшукаю її і приведу до вас! Може, тоді ви згадаєте.

Венецій стрілою вилетів з покоїв графа. І за декілька хвилин Олександр почув цокіт копит. Венецій поскакав у напрямку села, того, що аж за лісом.

Минуло два тижні.

В інституті археології кипіла діяльність. Сьогодні тут мали оголосити прізвища тих, хто успішно пройшов тест і має право працювати в першій археологічній групі міста.

Тестування проходило вчора, але не зважаючи на велику кількість учасників результати були готові вже сьогодні вранці. Члени журі працювали до чотирьох ранку. З чотириста п’ятдесяти учасників вони обрали лише дванадцять.

Під інститутом стояли сотні студентів в очікуванні одного єдиного листочка з іменами найрозумніших.

- Коли вивісять результати? – запитав Михайло Андрійович. – Чому так довго?

- Пане Завацький, вибачте, - промовила асистент. – Це через Олену Карпову. Вона вчора до двох ночі перевіряла роботи студентів, а потім, щоб уникнути підміни, забрала номери робіт, які перемогли, з собою. А без тих номерів ми не можемо розкодувати прізвища студентів-переможців.