Слава ЗСУ!

- Я, - сумно відповіла Іванна, розчарована, що довелося вихвалятися. – В ту ніч, мені здалося, ніби ви заблукали в лісі. Неначе хтось навіяв, що ви хотіли мене побачити і пішли шукати у наше село. Тому я пішла вам назустріч. Серце підказувало мені куди іти. Мабуть, Господь зжалився над вашою дурістю і послав мене на те озеро. Хіба розумно було вночі їхати на те озеро? Ще й верхи.

- Я не знав, що там озеро, - знервовано відповів граф, нічого не розуміючи. – Але мене врятували не ви.

Іванна здивовано глянула на бабцю.

- А хто? – перепитала бабця.

- Василь! Хлопчик Василь!

Іванна здивовано поглянула на бабусю, поглядом запитуючи, чи не знає вона часом якогось Василя.

- Все життя я тут прожила, - пробубоніла бабця. - Я всіх знаю в цьому селі і за десять верст усіх знаю. Було Василів зо три. Один втопився, один спився, а третьому - ще й півроку з народження нема. Котрий тебе врятував?

Граф сумно знизав плечима.

- Мені так сказали… Сказали, що врятував мене Василь, а виходила Ява та батько її Лесь.

- Виходили ми тебе! Іванна виходила. А Лесь лише обіцяв, що додому тебе відвезе, до замку твого. Казав, що йому по дорозі.

Граф покачав головою.

- Я… Я не пам’ятаю нічого…

- Хіба не пам’ятаєте ви, як обіцяли, що коли вам стане краще повернетесь за своїм конем! Обіцяли, що місяць гостювати будете? – шепотіла Іванна.

- Конем? Він же потонув!

- Ні, - крикнула Іванна. – Графе, не потонув. Це він вас врятував. Це його іржання я почула і прибігла на озеро. А ще, хіба витягла б я вас без його допомоги? Ви, графе, знепритомніли, а кінь ваш боровся до останнього. Хіба ж ви не пам’ятаєте? Я вам все це розповідала.

В очах у графа потемніло і якось запаморочилось в голові.

- Графе, графе, заспокойтеся, - підбігши до Олександра, прошепотіла Іванна. – Сідайте, не хвилюйтеся. Може, води?