Слава ЗСУ!

Емма посміхнулась.

- Хіба вона мене знає?

- Знає… Вона ж читає мої статті! – відповіла Ліна.

- Так значить, вона від статей твоїх в захваті, а не від мене!

- Ні, від тебе, і твого життя. До речі, про життя, - промовила Ліна. – Можна мені надрукувати той вірш, який тобі написав Руслан?

- Звичайно. Було б дуже гарно, - захоплено промовила Емма.

- А ти напиши його мені, на папірці…

- А я його не пам’ятаю, - сумно промовила Емма. – Слухай, а поїхали до Руслана. Поговориш з ним, випитаєш у нього щось про мене! Я ж все одно потім усе прочитаю.

- Приваблива пропозиція! – радісно промовила Ліна.

- Поїхали! За одно і вірш в нього перепишеш. У нього він точно десь є.

- Що ж, починаємо працювати! – голосно промовив Остап.

- Давайте, - зітхнув Макс, коли остання жінка зачинила за собою двері.

- Перше питання, як враження?

- Неймовірно, - промовив Макс. – Просто неймовірно. Вони всі такі…

- Я згоден, - засміявся Остап. – Слів не можу підібрати.

- А що це за розумниця сиділа за он тим столом? Та що ставила провокаційні питання?

- То… Ліна Висоцька, - читаючи ім’я з листочка, відповів Макс. – Працює журналісткою в журналі «Катрін».

- Тоді зрозуміло, чому в неї такі питання.

- А як вам Соня? – запитав Макс.

- Ніяк, - відповіла Карла. – Занадто товста. Вона не підходить на роль королеви.

- Графині, - поправив Остап.

- Яка там різниця!

- А як на мене, то вони всі підходять на цю роль, - пристрасно промовив Макс. – Всі вони особливі, всі індивідуальні.

- Максе, всі жінки особливі і індивідуальні. Але не всі мають такий родовід, - перебила Карла. – Хіба ж ви, роздивляючись жіночі принади, могли помітити, що королевою серед них була лише одна! Та, що запитала про музей! Та, що підписалася, не читаючи, так, наче підписувала смертний вирок! Та, після якої ніхто, навіть, не наважився запитати, що саме вони підписали!