Слава ЗСУ!

- Дякую, добре. Слухай, а де ти зараз?

- В кабінеті. У себе в кабінеті.

- Чудово, - промовила Ліна. – А ти могла би по комп’ютеру подивитися, які конкурси краси проходили в Італії за минулий місяць?

- Хвилинку… Італія… В Італії? Жодних, - впевнено відповіла Віка.

- А де проходили?

Віка на хвилинку замовчала.

- За минулий місяць? – перепитала вона.

- Так.

- Ніде. Не було ніде ніяких конкурсів. Найближчий через півтора місяці. В США.

- Ясно, все мені тепер ясно.

Ліна вимкнула телефон.

- Їх надурили? – тихо промовила Емма.

- Треба щось робити, - промовила Ліна. – Треба кликати когось на допомогу.

- Він приніс мені копії цих заповітів, - стурбовано промовила Рената.

Фадєєв мовчав, уважно розглядаючи документи.

- Мені, навіть, стало трохи страшно. Цей хлопець поводився так впевнено, наче…

- Ви думаєте, що вони мають право на цей замок?

Рената знизала плечима.

- Насправді, я на цьому зовсім не розуміюсь. Я археолог, історик за призначенням.

Мер поклав документи на стіл і натиснув на телефоні велику червону кнопку. За мить з’явилася секретар.

- Хоча, мені здається, що суд буде на нашому боці, - продовжила Рената. – Не можна отак з нічого взяти і переплюнути стільки часу, стільки подій, революції, війни…

- Віддайте це моєму юристу, - перебив Фадєєв, звернувшись до секретаря.

- Гордону? – перепитала дівчина.

- Так, Гордону. І скажіть, нехай зараз перегляне і через хвилин десять зайде.

Ганна вийшла з кабінету слідчого.

- Що тебе там запитували? – злякано запитала Емма.

- Брали свідчення, - промовила Ганна. – Запитували все, що я знаю.