Слава ЗСУ!

9. No Sympathy for the devil… Репортери заганяються?.. Політ у безумство

Рішення втекти прийшло раптово. Чи може й ні. Певно, я давно вже підсвідомо планував зробити це і просто чекав слушної нагоди. Нагода прийшла разом з рахунком за номер. В мене не було грошей, щоб оплатити його. І ця клята кредитка також вже не діяла. Клятий «Sidney Zion». Вони вилучили мою картку «Амерікан Експрес» і тепер ці паскуди, разом з «Diner’s Club» та «IRS», розшукують мене …

Все-одно, юридично за все відповідає журнал. Мій адвокат переконався в цьому. Ми нічого не підписували. Окрім чеків обслуги номерів. Ми навіть не знали скільки з нас, але мій адвокат порахував, що за наше 48-годинне перебування тут ми витрачали десь 29-36$ за годину.

«Неймовірно,» мовив я. «Як таке могло статись?»

Але нікого не було поряд, щоб відповісти мені. Мій адвокат кудись зник. Він, певно, відчув, що у нас проблеми. В понеділок він замовив набір шкіряних валіз і сказав мені, що в нього заброньований квиток на літак до Лос-Анджелесу. Нам треба поспішати, сказав він, і по дорозі в аеропорт позичив у мене 25 баксів на квиток.

Я випровадив його, потім повернувся до сувенірної крамниці аеропорту й витратив решту грошей на різноманітний мотлох – повне лайно, сувеніри з Лас-Вегасу – пластикові підробки під «Зіппо» з вбудованою рулеткою за 6.95, прищіпки з Кеннеді по 5 баксів за кожну, ігрові кості за 7.50… Я згріб увесь цей непотріб, відніс до Великої Акули й закинув на заднє сидіння… потім застрибнув за кермо (верх, як завше, був відкинутий), увімкнув радіо й почав розмірковувати.

Як би Горацію Алджер розцінив цю ситуацію?

One toke over the line, sweet Jesus… one toke over the line.

Паніка. По спині забігали мурашки, неначе під час кислотного приходу. Ця жахлива реальність почала на мене тиснути: я був сам-самісінький у Лас-Вегасі з цією жахливо дорогою машиною, повністю виснажений наркотиками, без адвоката, без грошей, без статті для журналу – а в додачу до цього на мені висів гігантський рахунок за готель. Ми замовляли в той номер усе, що тільки можна вигадати, включаючи шістсот шматків прозорого ароматичного мила.

Вся машина була завалена ним – вся підлога, сидіння, бардачок. Мій адвокат домовився з обслугою про доставку в наш номер шестисот шматків цього дивного прозорого лайна, а тепер все воно стало моїм.

Так само, як і пластиковий кейс, який я раптово помітив на передньому сидінні. Я відкрив його і знав, що там могло бути. Ніякий самоанський адвокат не проходить зараз через металодетектор аеропорту із 357 Магнумом при собі.

Він залишив його мені, щоб я доставив його назад до Л.А. чи ще кудись… що ж, я вже уявляв, як розмовляю з Каліфорнійським Дорожнім Патрулем:

Що? Ця зброя? Цей заряджений, незареєстрований, прихований магнум 357? Що він тут робить? Ну, розумієте, офіцере, я з’їхав з дороги біля Мескал Спрінгс, як порадив мій адвокат, котрий невідомо куди зник, і поки я блукав у пошуках води, раптом з нізвідкіля з’явився той маленький бородатий чувак, який тримав ніж в одній руці, а в другій цей пістолет… він запропонував вирізати у мене на лобі літеру Х в пам’ять про лейтенанта Коллі… але коли я сказав йому про те, що я доктор журналістики, його відношення відразу ж змінилось. Ви, звісно, можете мені не повірити, але він раптом викинув ніж у солону воду біля наших ніг і дав мені цей пістолет. Він просто запихнув його мені в руки і, розвернувшись, побіг кудись у темряву. Ось так у мене й опинився цей пістолет, офіцере. Ви мені вірите?

Ні.

Але я й не збирався його викидати. Хороший .357 зараз важко дістати.

Тож я вирішив завезти цього пердунця назад до Малібу і тоді він буде моїм. Я ризикую – пушка моя: чудова угода. А якщо та самоанська свиня надумається скаржитись, я пригощу його сраку свинцем з цього пістолета. Дійсно. 158 свинцевих кульок, що летять зі швидкість 1500 футів за секунду дорівнюють приблизно сорока фунтам самоанської котлети, перемішаної з уламками кісток. Чом би й ні?