Слава ЗСУ!

«Ах ти ж брудний маленький підар! Поклич менеджера! Я вже не можу слухати цю срань!» Прийшов менеджер і запропонував викликати таксі. Очевидно це була вже друга або навіть і третя дія жорстокої драми, що розпочалась ще до мого прибуття. Дружина шефа поліції почала рюмсати; натовп друзів, котрих він викликав на підтримку був занадто спантеличений, щоб чимось зарадити – навіть тепер, під час вирішальної битви біля стійки, коли цей маленький злий коп збирався зробити свій переможний випад. Він знав, що програв; він ішов проти ПРАВИЛ, а люди, котрих найняли, для того, щоб цих правил було дотримано, сказали «вільних місць нема».

Постоявши десять хвилин в черзі за цим маленьким галасливим кретином та його друзями, я відчув приплив жовчі. Звідки, в дідька, у цього копа стільки нервів, щоб сперечатись будь з ким про те, що правильно, а що ні? Знаходячись там в оточенні цих сракоголових я чудово розумів портьє. Він виглядав так, неначе його свого часу добряче вз’їбали, але зараз, завдяки щасливому збігу, він відплачував їм їхньою ж монетою: чувак, мене не колише хто зараз правий, а хто ні… чи хто заплатив, а хто ні… єдине, що зараз має значення, так це те, що я нарешті можу відігратися по-повній на клятій свині: «Пішов нахуй, зараз тут я головний і саме я вирішую маємо ми щось для тебе чи ні.»

Я насолоджувався цим видовищем, але все ж я був стомлений, знервований і нетерплячість переважила моє захоплення. Тож я обійшов Свина і заговорив прямісінько до портьє – «Слухайте,» сказав я, «Не люблю перебивати, але в мене зарезервовано номер і хотів би дізнатись, чи можу я швиденько пройти без черги.» Я посміхнувся, даючи зрозуміти йому, що я в курсі гри, яку він затіяв з цим натовпом копів, котрі зібралися тут і зараз знервовано поглядали на мене, немов на злодюжку, що підкрався до каси.

Я виглядав не найкращим чином: одягнений у старі Левайси та білі баскетбольні Конверси… і моя сорочка за десять песо порвалася на плечі через зустрічний вітер на дорозі. Щоки прикрашала триденна щетина, що надавала мені вигляду пересічного алкаша, а очі ховалися за дзеркальними окулярами Sandy Bull’s Saigon.

Проте я говорив тоном людини, котра абсолютно впевнена у тому, що в неї зарезервований номер. Я був упевнений у благонадійності мого адвоката, але не міг втратити нагоду подражнити копа: і мав рацію. Номер був зарезервований на ім’я мого адвоката. Портьє викликав носія. «Це все, що я маю з собою на даний момент,» сказав я, «Решта речей знаходяться в тому білому Кадилаку-трансформері.» Я вказав на машину, так щоб всі могли бачити, що вона припаркована якраз біля центрального входу. «Хтось занесе речі у мій номер?» Портьє був налаштований дружньо. «Ні про що не переймайтесь, пане. Просто насолоджуйтесь вашим перебуванням тут, а якщо вам щось буде потрібно, просто подзвоніть мені.» Я кивнув і усміхнувся, спостерігаючи боковим зором заціпеніння всього кодла копів біля мене. Вони просто остовпіли. Вони тут витрачають всі сили на сварку за номери, які вони вже оплатили – і раптово їх потуги ламає якийсь бродяга, що нагадує швидше вихідця з бомжатників верхнього Мічігану. І він спокійно реєструється, маючи при собі купу кредиток! Боже! Що ж це твориться у світі?

3. Дика Люсі… «Зуби як бейсбольні м’ячі, очі мов згущений вогонь»

Я віддав свою сумку носію і сказав йому принести кварту «Wild Turkey», дві пляшки «Бакарді» і запас льоду на цілу ніч.

Наш номер знаходився в одному з найвіддаленіших коридорів «Фламінго». Це місце було чимось більшим, ніж просто готель: воно було схоже на великий клуб посеред пустелі, фінансований «Плей Боєм». Дев’ять відокремлених крил з перехресними коридорами та басейнами – гігантський комплекс, пронизаний лабіринтами автомобільних доріжок. В мене пішло двадцять хвилин на те, щоб подолати відстань від рісепшену до нашого крила.

Я планував зайти в номер, дочекатись випивки та свого багажу, потім викурити останній запас Сингапурської Сірої, переглядаючи новини з Волтером Кронкайтом, та чекати на приїзд мого адвоката. Мені була необхідна ця перерва, цей момент миру та спокою перед нашим походом на Наркоконференцію. Ця подія істотно відрізнялась від Мінт 400. Там ми були просто спостерігачами, а тут ми вже учасники – ми були в особливому положенні: на Мінт 400 ми мали справу з публікою, котра була в основному доброзичливою, якщо наша поведінка не виходила за рамки… що ж, усе заключалося у вмінні триматися в межах. Цього ж разу вже сама наша присутність на цьому заході виходила за всі грані. Ми мали нелегально перебувати на конференції, при чому разом з людьми, робота яких полягає у тому, щоб кидати за грати таких як ми. Ми були загрозою – і не очевидною, а прихованою – типові наркомани з жахливими намірами, які ми збиралися втілити в життя… не для того, щоб довести комусь щось, чи свідомо понасміхатись: вся справа була у стилі життя, це була справа обов’язку, ба навіть честі. Якщо Свині збиралися у Вегасі на Конференцію найвищого рівня, ми гадали, що наркокультура також має бути присутня там.