Слава ЗСУ!

Місця розсташовувались так, що вийти було неможливо. Люди намагалися якось пропустити його, але все-одно майже не було місця, щоб вільно просуватись.

«Обережніше!» крикнув хтось, коли він проштовхувався повз нього.

«Пішов нахуй!» відгаркнувся він.

«Ану тихіше там!» почувся ще одни голос.

Він був уже майже біля дверей. «Мені треба вийти!» крикнув він. «Мені тут не місце!»

«Яка чудова втрата,» сказав голос.

Він зупинився й озирнувся навкруги – потім подумав і рушив далі. До того часу як він дістався виходу, він переполошив увесь наш ряд. Навіть Блумквіст зі свого віддаленого кінця, здається, почав хвилюватися, щоб чогось не сталося. Він замовк і стурбовано подивився в напрямку, звідки долинав шум. Він боявся, що можливо почалась якась перебранка – можливо навіть міжрасовий конфлікт чи ще щось, чому не можна зарадити.

Я піднявся і поштовхався до дверей. Мені здалось, що це найкращий час для втечі. «Вибачте, мені недобре,» сказав я першій нозі, на яку наступив. Вона швидко відсунулась і я повторив: «Вибачте, мені погано… мене нудить… так, вибачте, почуваюсь зле…» Мій шлях відразу ж звільнився. Жодного заперечення. Мені навіть допомагали руками. Вони боялися, що я можу наблювати, а цього нікому не хотілося – принаймні, щоб я наблював на них. Я дістався до дверей за сорок п’ять секунд.

Мій адвокат розмовляв у барі з копом спортивної комплекції приблизно сорока років, на чиєму бейджику було написано, що він окружний прокурор звідкись із Джорджії. «Я сам любитель віскі,» казав він. «Там, звідки я приїхав, у нас нема жодних проблем з наркотиками.»

«Ще будуть,» сказав мій адвокат. «Однієї ночі ти прокинешся і побачиш, як якийсь нарколига обчищає твою спальню.»

«Нє!» сказав Джорджіанець. «Тільки не в моєму окрузі.» Я приєднався до них і замовив склянку рому з льодом.

«Ти один з тих каліфорнійців,» сказав він. «Твій друг якраз розповідав мені про наркоманів.»

«Вони скрізь,» сказав я. «Ніхто не може бути в безпеці. Особливо на півдні. Вони люблять теплий клімат.» «Вони діють парами,» сказав мій адвокат. «Інколи навіть бандами. Вони продираються прямісінько до твоєї кімнати і сідають тобі на груди, погрожуючи великими ножами.» Він торжествено кивнув. «Вони можуть навіть сісти на груди твоєї дружини і приставити їй ніж до горла.»

«Господи-Боже всемогутній,» сказав южанин. «Що ж в дідька коїться з цією країною?»

«Ти не повіриш,» сказав мій адвокат. «В Л.А. все вже вийшло з-під контролю. Спочатку були наркотики, а зараз окультизм.»

«Окультизм? Чорт, та ти жартуєш!»

«Почитай газети,» сказав я. «Друже, ти не знаєш, що таке біда, поки не зтикнешся з кодлом цих клятих нариків, звихнутих на жертвопринесеннях!»

«Та нє!» відповів він. «Це щось з розряду фантастики!»

«Тільки не там, де ми працюємо,» сказав мій адвокат. «Чорт, тільки в одному Малібу ці кляті прислужники Сатани вбивають по шість-вісім чоловік щодня.» Він зупинився і відпив зі склянки. «А все, що їм потрібно – це кров,» продовжив він. «Вони викрадають людей прямо на вулиці, якщо їм дуже закортить.» Він кивнув. «Таки так. Якраз нещодавно у нас був випадок, коли вони викрали дівчину прямісінько біля «Макдональдсу». Вона була офіціанткою. Їй було шістнадцять років… і все це на очах у багатьох людей!»

«І що сталось?» запитав наш приятель. «Що вони з нею зробили?» Він був заінтригований історією.

«Що зробили?» сказав мій адвокат. «Господи-Боже, друже мій. Вони відрубали їй голову прямісінько там, на парковці! Вони зрешетили її тіло і висмоктали кров!»

«Боже всемогутній!» вирвалося в мужика… «І ніхто нічого не зробив?»

«А що вони могли?» сказав я. «Хлопець, який узяв голову був шести-семи футів зросту і важив триста фунтів. У нього було два Люгера, а всі решта були з М-16. Всі вони були ветеранами.»

«Здоровань колись був майором морської піхоти,» сказав мій адвокат. «Ми знаємо де він живе, але не можемо наблизитись до будинку.»

«Та ну!» вигукнув наш друг. «Невже майор!»

«Йому потрібна була шишковидна залоза,» сказав я. «Саме завдяки ній він виріс такий великий. Коли він повернувся з армії, то був звичайним хлопцем.»

«Боже мій!» сказав наш товариш. «Це жахливо!»

«І так кожного дня,» сказав мій адвокат. «Інколи вирізають цілі родини. Зазвичай серед ночі. Дехто навіть не встигає прокинутись.» Бармен аж перестав слухати. Я спостерігав за ним. В нього було стурбоване обличчя.

«Ще три порції рому,» сказав я. «Побільше льоду і, будь ласка, кілька шматочків лайму.» Він кивнув, але я бачив, що він думав уже не про роботу. Він дивився на наші бейджі. «Ви з тієї поліцеської конференції?» нарешті запитав він.