Слава ЗСУ!

«Саме так, друже,» відповів Джорджіанець, широко посміхаючись.

Бармен сумно хитнув головою. «Я так і подумав,» сказав він. «Раніше я не чув тут таких розмов. Боже! Як ви витримуєте на такій роботі?» Мій адвокат посміхнувся йому. «Ми її любимо,» сказав він. «Це кльово.» Бармен відійшов; на його обличчі читалася відраза.

«Чого ти?» сказав я. «Чорт забирай, хтось же ж має виконувати цю роботу.» Він глянув на мене і відвернувся.

«І поспіши з випивкою,» сказав мій адвокат. «Спрага мучить.» Він засміявся і відвів очі, коли бармен подивився на нього. «Тільки дві порції рому,» сказав він. «А мені зроби криваву Мері.» Бармен скривився, але наш друг з Джорджії не помітив цього. Він думав про сторонні речі. «Чорт, мені дійсно не подобаються ваші розповіді,» тихо мовив він. «Все, що відбуваєтьяс в Каліфорнії, рано чи пізно доходить і до нас. Більшою мірою, звісно, до Атланти, але я думаю, що позаду вже ті дні, коли ці прокляті тварюки були мирними. Раніше нам було достатньо просто тримати їх під наглядом. Вони так сильно не розходились…» Він стиснув плечима. «Але зараз, Господи, ніхто не може бути в безпеці. Вони розплодилися скрізь»

«Ти правий,» сказав мій адвокат. «Ми переконалися в цьому в Каліфорнії. Ти пам’ятаєш звідки взявся Менсон? Прямо з Долини Смерті. В нього там була ціла армія збоченців. Ми затримали лише кількох з них. Решта встигли утекти; просто розбіглися між дюнами, мов здоровенні ящірки… і всі голі-голісінькі, тільки зброя на поясах висить.» «Вони з’являться звідусіль вже скоро,» сказав я. «І сподіваюсь, ми будемо готові до їх появи.» Джорджціанець грюнув кулаком об стійку. «Ми ж не можемо просто замкнутися в будинках, як у темниці!» крикнув він. «Ми навіть не знаємо, що це за люди! Як можна їх впізнати?»

«Ніяк,» відповів мій адвокат. «Єдиний вихід – взяти бика за роги, найкращий захист – це напад!»

«Що ти хочеш сказати?» запитав він.

«Ти сам знаєш,» відповів мій адвокат. «Ми вже робили це раніше і цього разу впораємось, хай йому трясця.»

«Відрубаємо їхні погані голови,» сказав я. «Кожному. Саме так ми робимо в Каліфорнії.»

«Що?»

«Саме так,» сказав мій адвокат. «Це все, звісно, таємниця, але всі, кому не байдуже, підтримують нас.»

«Господи! Я й не думав, що у вас аж до такого дійшло!» вигукнув наш друг.

«Ми тримаємо все в секреті,» сказав я. «Це одна з тих речей, про які не розповідають на конференції. Тільки не за присутності преси.» Він погодився з нами. «Хай йому грець!» сказав він. «Ми ще такого ніколи не чули.»

«Добермани не говорять,» сказав я.

«Що?»

«Інколи просто набагато легше спустити повідки,» сказав адвокат.

«Вони відбиваються немов скажені, тому ми ловимо їх з собаками.»

«Боже всемогутній!» ми залишили його біля бару, він мішав лід у склянці з серйозним виразом обличчя. Він вагався чи розповідати це дружині, чи ні. «Їй ніколи не зрозуміти,» промимрив він. «Ви ж знаєте жінок.» Я кивнув. Мій адвокат уже проходив крізь ряд гральних автоматів до виходу. Я попрощався й застеріг його нікому не розповідати про те, ким він працює.

8. Задньопрохідна красуня… і нарешті серйозні перегони по Лас-Вегас Стріп

Десь близько півночі моєму адвокату захотілось кави. Він постійно блював поки ми їхали по Стріпу і тому правий бік Кита був повністю загиджений. Ми зупинилися на світлофорі біля «Сільвер Сліпер» навпроти великого синього Форда з оклахомськими номерами… в машині сиділи дві свиноподібні пари, напевно копи з Маскогі, котрі вирішили використати наркоконференцію для того, аби показати дружинам Вегас. Вони виглядали так, неначе щойно виграли в блекджек 38 баксів у казино Caesar’s Palace (Сізарс Пелейс), а тепер прямують до Цирку, щоб відсвяткувати… але раптово наштовхнулися на білий кадилак, вкритий блювотиню і з 300-фунтовим самоанцем, одягненим у жовту майку, всередині, котрий волав до них: «Гей ви там! Не хочете купити героїну?» Жодної відповіді. Жодної реакції. Їх попереджали про подібне лайно: просто ігноруйте це…

«Гей ви, білосракі!» верещав мій адвокат. «Я серйозно, хай йому грець! Я, блядь, хочу продати вам трохи чистого смеку!» Він висунувся з машини й потягнувся до них. Але йому ніхто не відповідав. Боковим зором я помітив обличчя типових представників американського середнього класу, котрі, заціпенівші від шоку, дивляться поперед себе.

Ми були в середньому ряді. Різкий лівий поворот дозволить вирватись вперед і швидко втекти за ріг. Я чекав, нервово постукуючи пальцями по керму…

Мій адвокат втрачав контроль над собою: «Дешевий героїн!» волав він. «Справжнісінький! Я не найобую! Хай йому грець, я знаю свій товар!» Він вдарив по борту машини, щоб приволікти їхню увагу… проте вони продовжували вперто ігнорувати нас.