Слава ЗСУ!

10. Напряг в аеропорті… Огидні перуанські спогади… «Ні! Вже занадто пізно! Навіть не намагайся!»

Мій адвокат поїхав на світанку. Ми мало не прогавили перший рейс до ЛА, тому що я не міг знайти аеропорт. Там було менше, ніж півгодини їзди від готелю. Принаймні, я був певен цього. Тож ми виїхали з «Фламінго» якраз о сьомій тридцять… але ми чомусь пропустили поворот біля «Тропікани». Ми так і їхали по дорозі, що йшла паралельно шляху в аеропорт, але з протилежного кінця до терміналу… і ніяк не можна було потрапити туди не порушуючи закону.

«Чорт забирай! Ми заблукали!» Кричав мій адвокат. «Що ми робимо тут, на цій триклятій дорозі? Аеропорт же ж там!» Він показав у напрямку аеропорту.

«Не хвилюйся,» відповів я. «Я ще ніколи не запізнювався на літак.» Я усміхнувся спогадам, що найшли на мене. «За вийнятком одного разу в Перу,» додав я. «Я вже майже залишив країну, був на митниці, але повернувся до бару, щоб поговорити з одним болівійським кокаїновим дилером… і раптом почув, як заводяться великі двигуни 707-го, тож щодуху помчав туди, але двері знаходились якраз за двигунами і трап уже прибрали. Чорт, ті турбіни засмажили б мене, мов котлету… але мені було байдуже: я відчайдушно намагався потрапити на борт.

Копи з аеропорту побачили як я біжу і закрили ворота. Я мчав, немов скажений, прямісінько на них. Якийсь чувак кричав мені: ’’Ні! Вже занадто пізно! Навіть не намагайся!’’

Я побачив, що копи чекають на мене, тож зупинився, вдаючи, ніби передумав… але, побачивши, що вони розслабились, я знову зірвався і спробував пробігти повз тих падлюк.» Я засміявся. «Боже, це виглядало так, ніби я біг прямо в шафу, повну ящірок-ядозубів[14]. Все, що я пам’ятаю, так це те, як за мною гналося п’ять чи шість копів і хтось кричав: ’’Ні! Ні! Це самогубство! Зупиніть божевільного грінго!’’ Я прийшов до тями через дві години у барі в центрі Ліми. Вони поклали мене в кабінці. Мій багаж лежав біля мене. Ніхто навіть не відкрив його… тож я пішов до себе, щоб виспатись і наступного дня вилетів з першим рейсом.» Мій адвокат майже не слухав. «Послухай,» сказав він, «мені було б цікаво почути про твої пригоди в Перу, але тільки не зараз. Єдине, чого я хочу зараз, так це якось проїхати через цю кляту дорогу.» Ми мчали з шаленою швидкістю. Я видивлявся якийсь переїзд чи провулок, щоб звернути до терміналів. Ми проїхали вже п’ять миль від останнього світлофора, тому не мали часу, щоб повернутись до нього.

Був тільки один вихід з цієї ситуації. Я натиснув на гальма і погнав Кита прямісінько у рів, що розділяв траси. Канава була заглибокою для того, щоб їхати прямо, тому я поставив машину під кутом. Кит мало не перекинувся, але ми все ж виїхали на протилежний бік і потрапили на трасу. На щастя, вона була пустою. Коли ми виїжджали з рову, ніс машини був піднятий високо вгору, немов це був гідроплан… потім ми проскочили дорогу і погнали прямо в кактусові зарості на іншому боці. Пам’ятаю як ми проїхали крізь загорожу, протягнувши її за собою ще кілька ярдів, і втратили керування на злітній смузі… ми їхали зі швидкістю 60 миль, це було схоже на спринтерський забіг до терміналу.

  14 Ящірка Heloderma suspectum, довжина тіла з хвостом до 90 см. Поширена на південно-заході США в штатах Арізона і Невада, а також у сусідніх районах Мексики. Харчується дрібними гризунами, укус дуже хворобливий і може бути смертельним і для людини. В даний час - рідкісний плазун, охороняється законом