Слава ЗСУ!

«Якомога швидше,» відповів я. «Більше нема сенсу тинятися цим містом. У мене є все, що мені потрібно. Я знайшов те, що шукав.» Він здивувався. «Ти знайшов Американську мрію?» спитав він. «В цьому місті?» Я кивнув. «Ми сидимо прямо на головному нерві,» сказав я. «Пам’ятаєш, що менеджер розповідав нам про власника цього закладу? Як в дитинстві він мріяв утекти з мандрівним цирком?» Брюс замовив ще два пива. Він поглянув на казино, потім стиснув плечима. «Так, я розмуію, до чого ти хилиш,» сказав він. «Зараз у цього виродка є власний цирк і дозвіл грабувати.» Він кивнув. «Ти правий – він є прототипом.»

«Саме так,» відповів я. «Своїм відношенням до справи він вилитий Гораціо Алгер. Я намагався пояснити одній жінці, що я цілком згоден з усім, за що він виступає, але вона сказала, що якби я знав, що для мене справді добре, то поїхав би геть із цього міста і не турбував Боса. ’’Він дуже не любить репортерів,’’ сказала вона мені, ’’не думай, що я залякую тебе, просто якби я була на твоєму місці, то саме так і вчинила б…’’» Брюс кивнув. Бос платив йому тисячу баксів на тиждень за два нічні виступи у Леопардовій Залі плюс ще дві штуки на групу. Босу було абсолютно до сраки які пісні вони грали, головне, щоб було ритмічно й голосно, щоб заманювати людей до бару.

Було досить дивно сидіти там у Вегасі й слухати як Брюс співає такі сильні речі, як «Chicago» чи «Country Song». Якби керівництво потрудилося послухати тексти пісень, всю групу просто б викинули геть.

За кілька місяців потому, в Аспені, Брюс співав ті ж пісні у клубі з купою туристів і колишнім Астронавтом (Ім’я прибране на вимогу адвоката видавця) і коли закінчилось останнє відділення, --- підійшов до нашого столика і почав розводити п’яні базари на патріотичну тематику, дістаючи Брюса репліками про те «якими ж нахабними мають бути ті кляті канадці, щоб приходити сюди і ображати його країну?»

«Слухай,» сказав я. «Я американець. Я живу тут і згоден з кожнісіньким, блядь, словом, що він сказав.» Якраз тоді підійшли охоронці й звернулись до нього, загадково посміхаючись: «Доброго вечора. Згідно з Ай Чінгом, саме пора замовкнути, правда? В цьому клубі ніхто не чіпляється до музикантів, вам зрозуміло?» Астронавт пішов, бурмочучи щось про те, що він використає свої зв’язки, «щоб змінити щось якомога швидше» в законі про імміграцію. «Як тебе звуть?» запитав він у мене, коли заспокоївся.

«Боб Цимерман,» сказав я. «Єдине, що я ненавиджу в цьому світі – так це тупоголових поляки.»

«Думаєш, я поляк?» вигукнув він. «Ах ти ж засранець! Ти педрило! Ти негідний син цієї країни.»

«Боже, скоріше за все це ти такий.» сказав Брюс. --- все ще виривався, поки хлопці виводили його надвір.

Наступного вечора, вже в іншому ресторані, Астронавт якраз поїдав своє замовлення, коли до нього підійшов чотирнадцятирічний хлопчина і попросив автограф. --- на момент удав здивування, потім надряпав свій підпис на маленькому папірці і вручив його хлопцю. Той подивився на нього кілька секунд, потім розірвав на шматки і розсипав їх прямо на коліна ---. «Не всі люблять тебе, чувак,» сказав він. Потім просто пішов і сів за свій столик.

Оточення Астронавта від здивування замовкло. Вісім чи десять чоловік – менеджери й провідні старші інженери з дружинами – номенклатура Аспена. Всі вони виглядали так, неначе їх столик обляпали лайном. Жодного слова. Вони швидко доїли й пішли, не залишивши чайових.

Так багато для Аспена і астронавтів. У Лас-Вегасі --- ніколи не мав подібних проблем.

Час у цьому місті тягнеться дуже довго. Після п’яти днів у Вегасі почуваєшся, ніби пройшло п’ять років. Дехто каже, що любить його, але деякі люди люблять і Ніксона. З нього вийшов би гарний мер цього міста; разом з Джоном Мітчелом у якості шерифа і Агню в ролі Анального повелителя.

13. Кінець шляху… Смерть Кита… Обливаючись потом у аеропорті.

Коли я сів за стіл з баккарою, мені на плече поклав руку один з охоронців. «Тобі тут не місце,» тихо сказав він. «Пішли з нами надвір.»

«Добре, ходімо,» сказав я.

Вони вивели мене до центрального входу і махнули, щоб підігнали мою машину.

«Де твій друг?» запитали вони в мене, поки ми чекали.

«Який друг?»

«Великий латинос.»

«Послухайте,» сказав я. «Я доктор журналістики. Ви не могли бачити мене тут з якимось латиносом.» Вони зареготали. «А як щодо цього?» І вони тицьнули мені в пику фотографію, наякій був я зі своїм адвокатом за столиком у плавучому барі.

Я стиснув плечима. «Це не я,» відповів я їм. «Його звуть Томпсон. Він працює на «Rolling Stone»… він божевільний, справжній псих. А той чувак, що сидить з ним, це найманий вбивця з голівудської мафії. Чорт, та ви дивилися уважніше на це фото? Який ще маньяк блукатиме тут з однією рукавицею на руці.»