Слава ЗСУ!

...Він одразу побачив того низенького дядечка в окулярах, з борідкою.

Біля скверика стояли червоні «Жигулі» з розчиненими дверцятами, і дядечко курив, спершися ліктями на дах «Жигулів».

Окуляри були якісь димчасті, дзеркальні й виблискували на сонці.

Побачивши Женю, дядечко привітно усміхнувся і махнув йому рукою, підкликаючи.

Навколо сновигали перехожі, мчали машини, шурхотіли тролейбуси, за рогом деренчав трамвай.

«Ну чого ти боїшся, пігмей!» — сам себе лайнув Женя і перебіг вулицю.

— Кисіль? Привіт! — знову усміхнувся дядечко, ловко пірнув у машину і вже звідти гукнув, посуваючись до керма: — Сідай! Побалакаємо!

Женя завагався.

Дядечко знову гукнув весело:

— Боїшся? Що я тебе — з’їм?

Голос у дядечка був такий привітний і веселий, що Жені стало соромно за свою полохливість. І він заліз у машину. Але дверцята залишив розчиненими.

— Та зачиняй! Не бійся!

І Женя не встиг отямитися, як дядечко перехилився через нього, ловко схопився за ручку, смикнув, і дверцята клацнули, зачинившись.

— Ну и обережний! Фільмів, мабуть, надивився. Вразливий ти хлопець. То тільки в кіно страхи. А в житті зовсім по-іншому... Ти свого друга побачити хочеш? — дядечко так несподівано це сказав, що Женя здригнувся:

— А... а де він?

— Поїхали! — Дядечко ввімкнув мотор, і «Жигулі» зрушили з місця.

— К-куди? — Женя похолов.

— Та не бійся, тут недалеко...

— К-куди ви мене везете? — ледь вимовив Женя, тільки тепер усвідомлюючи всю незвичайність і небезпечність свого становища.

— Ну сказав же — недалеко... Чого ти хвилюєшся?

— Дядечко, зупиніться! Дядечко, пустіть мене!

— Ну-у?.. — весело дорікнув дядечко, — Не ганьби себе! Такий геройський хлопець, а…

— Зупиніться, я вас прошу! Будь ласка!

— А твій друг сміливіший за тебе. Ай-яй-яй! Соромно!

Женя на хвилину замовк.

Вони виїхали на бульвар. Вдалині на тротуарі Женя побачив міліціонера.

— Я... я міліціонера гукну зараз! Я... я кричатиму!

— Оце вже зовсім ні до чого. — Дядечко вихопив з кишені якийсь балончик, миттю сунув Жені прямо під ніс, чвиркнув... Жені враз перехопило подих, голова пішла обертом і далі він уже не пам'ятав нічого...

...Нарешті до його свідомості почали доходити голоси.

— Ну диви — досі не отямився! — роздратовано говорив хтось незнайомий.

— Я ж не думав, що він так довго, — голос «дядечка» звучав винувато. — Я ж хотів навпаки, щоб було тихо, щоб він шелесту не наробив, щоб...

— «Щоб», «щоб», «щоб»... Щоб тобі свободи не бачити!.. Там уже, мабуть, всю міліцію на ноги підняли. Кіднепінг! Викрадення дитини!

— Ну я ж... у мене ж не було іншого виходу...

— З будь-якого становища завжди буває два виходи — розумний або дурний. Думати треба! Думати! Скільки я вас учу, а за вами все золоті верби ростуть.

Голос незнайомця був старечий, прокурений.

Женя розплющив очі. Але нічого не побачив. У кімнаті було темно. Лише на тлі вечірнього неба у вікні ви¬мальовувалися два силуети — вищий і нижчий.

Сліпуче світло ліхтарика враз примусило Женю замружитися.

— О! Прочумався! Нарешті! — голос незнайомця одразу став лагідним. — Ну й сонько ти, голубе! Мама там уже хвилюється, місця собі не знаходить, а ти спиш. Сам винен. Давно міг уже бути дома. Давай-давай, підводься. Випий оно водички. «Боржомі».

Руки, що виринули з темряви, підняли, посадили його на дивані, подали склянку «Боржомі».

Женя слухняно випив.

— Отак! — незнайомець погладив його по голові. — ВИбачай, голубе, що потурбували тебе. Але... потрібна деяка інформація. Скажеш — і одразу поїдеш додому. Судячи з усього, ти, голубе, в контакті з міліцією. Так от, скажи нам, будь ласка, що ти знаєш про Граціанських? Де вони зараз? І що про це відомо міліції?

— Я... нічого не знаю!

— Так-таки й не знаєш?

— Не знаю! Чесне слово!

— Ти хлопець не дурний і мусиш розуміти, що раз ми заради тебе, пацана, ганяли машину (а бензин зараз дорогий!), то це справа серйозна. І жартувати з нами...

— Я... не жартую.

— Дивись!.. І в школі, у класі, нічого не кажуть?

— Ні.

— І міліція, кажеш, не в курсі справи? А може, його заарештували?

— Ні. По-моєму, ні.

— «По-твоєму»? чи «ні»?

— Якби вони його заарештували, вони б його не шукали.

— А вони його шукають?

— По-моєму, шукають. В усякому разі так вони говорили.

— Говорили... Та-ак... — задумливо промовив з темряви незнайомець, — Ну, це вже щось конкретне... Дякую, голубе, за інформацію. Більше нічого не скажеш?