Слава ЗСУ!

Поки одчиняли ворота, поки Борис Борисович загнав машину у двір, я роззирався навколо. Хата була досить стара, але під новою блискучою бляхою (видно, недавно ремонтували). Під такою ж новенькою бляхою був і великий сарай (чи то повітка, чи то клуня, хто його зна — я в цих речах, ти ж знаєш, не дуже розуміюсь).

Але що мені кинулося у вічі — це якісь однакові чудернацькі металеві ручки і на хвіртці, і на дверях хати, і на дверях повітки. І навіть на дверях туалету, що визирав з лопухів за городом. І умивальник під грушею був якийсь чудернацький...

Та, лише глянувши на ворота, я нарешті зрозумів. Власне, не на самі ворота, а на номер будинку, що стримів на стовпі. Великий подвійний емальований номер дев'ять на залізному кронштейні. Та це ж номер залізничного вагона! І ручки з вагонного купе. І умивальник вагонний.

Як я потім дізнався, колишній хазяїн цього обійстя, в якого купила хату мама Бориса Борисовича, працював на залізниці і перетягав з депо різні речі й деталі з старих списаних вагонів.

Тим часом баба Манефа (так я її називатиму, бо вона Вітасику Граціанському таки бабуся), почимчикувала перевальцем у хату, і коли ми всі нарешті зайшли, то на столі вже стояли і домашня ковбаса, і сало, і миска з огірками, помідорами, цибулею, і тарілки з холодцем, і якісь пляшки, і великий графин з узваром. Коли вона тільки встигла все це виставити? Наче зарані чекала на наш приїзд.

— Мамо! — захоплено вигукнув Борис Борисович. — Ви чарівниця! Тільки цим можу пояснити...

— Еге! — хихикнув дід Гогоня. — До сільмагу вчора скатерті-самобранки завезли. Якраз на храм...

— А-а!.. То ми саме вчасно! — Борис Борисович радісно потер руки. — Люблю повеселитися, тим паче попоїсти!

— Борю! — докірливо сказала Елеонора Іванівна.

— А що таке? — знизав плечима Борис Борисович. — Я вже у рідної матері соромитися мушу?

Посідали до столу.

Одразу стало гамірно й весело, як завжди під час святкового застілля.

Після першої, закусюючи, дід Гогоня спитав у Бориса Борисовича:

— Ну як ти там? Керуєш?

— Та керую... — Борис Борисович аж прицмокував від насолоди, наминаючи оті смачнющі голубці в сметані.

— Не зняли ще? — примружився дід Гогоня.

— А чого б це...

— Ну, тепер запросто знімають. Зібрався народ, побалакали, проголосували і — під сідало коліном.

— Уже й так!

— А що? Ти ж Орлюка знаєш?

— Івана Йосиповича? Директора радгоспу? Аякже!

— Колишнього...

— Та ви що?!

— От-от. Я ж і кажу!

— Коли? За що?

— То цілий роман. Пригодницький...

РОЗДІЛ XV,

В якому продовжується розповідь Вітасика Дорошенка.

Нічний «спектакль».

Поки ото сиділи ми за столом, поки слухали діда Гогоню, уже й звечоріло. Дід Гогоня попрощався, пішов.

Елеонора Іванівна встала з-за столу, відчувалося, що тільки-но й чекала цієї миті, і якомога лагідніше сказала:

— Зараз будемо вкладатися. Я, мамо, Вітасику постелю отам у малій кімнатці, добре?

— Добре-добре. Там усе чисте, я недавно міняла, — одгукнулася баба Манефа.

— Іди, Вітасику, сходи, куди треба, почисть зуби і — спати, — наказала Елеонора Іванівна.

Я вийшов на ганок.

Небо було зоряне, як у планетарії. Оно Великий Віз, Малий Віз, Чумацький Шлях... На небі все знайоме. А от на землі... Де «куди треба» — хто його зна. Навкруги темно. Лише ліворуч од хати бовваніє повітка. Вийшов на ганок Борис Борисович.

— О! Ти чого став? Боїшся? Ех ти! — він обернувся в хату. — Мамо, ввімкніть йому лампочку, будь ласка.

У сінях клацнув вимикач, і в глибині саду, за повіткою, спалахнув вогник. Я побіг туди.

Пробігаючи повз повітку, почув за стіною зітхання корови.

«Куди треба» було точнісінько, як у поїзді. І двері з ручкою, і вікно, і все інше — просто перенесене з вагона. Меткий був отой залізничник, колишній господар.

І от я вже лежу в маленькій кімнатці біля вікна на вузькому твердому тапчанчику і згадую всі події цього надзвичайного дивовижного дня.

Чи міг я сьогодні вранці, ідучи до школи, подумати, що ввечері у подобі Вітасика Граціанського лежатиму десь у селі далеко від рідного міста?

І хоч на донці душі муляла мене думка: «А як же там тато з мамою?» — але в животі лоскотало оте нетерплячо-радісне почуття цікавості: а що ж буде далі? Як під час перегляду детективного фільму. Адже не просто так приїхали Граціанські до баби Манефи. А через отой несподіваний приїзд вусатого дядечка, схожого на Михайла Боярського. Щось їм тут треба. Дуже терміново. Але — що?..