Слава ЗСУ!

Човен пристав до берега. Інженер, залізши в нього першим, відразу взяв фалінь, помацав його і переконався, що він розірвався, перетершись об скелі.

- Ось саме те, що називається “його величність випадок”, - стиха сказав журналіст.

- Дивно! - погодився Сайрес Сміт.

Дивно чи ні, але випадок був щасливий! Герберт, журналіст, Наб і Пенкроф також посідали в човен. Вони не сумнівались в тому, що фалінь перетерся. Та найдавнішим здавалося, що пірога підпливла саме тоді, коли вони могли її перехопити, бо за чверть години її вже віднесло б у море.

Якби це трапилося за часів, коли ще вірили в духів, колоністи з повним правом могли б подумати, що на острові оселилася якась надприродна сила, котра оберігає їх від усяких нещасть.

Кілька помахів веслами, і ось колоністи вже у гирлі річки Вдячності. Вони витягли пірогу на піщаний берег під Комин і попростували до мотузяної драбини, спущеної із дверей Гранітного палацу.

Та біля підніжжя кам’яної кручі раптом люто загавкав Топ, і Наб, шукаючи перший щабель драбини, розпачливо закричав...

Драбина зникла.

РОЗДІЛ VI

Пенкрофів крик. - Ніч у Комині. - Гербертова стріла. - Інженерів план. - Несподіваний вихід зі скрути. - Що сталося в Гранітному палаці. - Як у колоністів з’явився новий служник.

Сайрес Сміт мовчки спинився. Його товариші обшарили в темряві не тільки гранітну кручу на той випадок, якщо вітер відсунув драбину десь трохи вбік, а й землю на випадок, якщо вона відірвалась і впала... Проте драбина зникла, наче випарувалась. А довідатись, чи не закинув її вітер на перший майданчик посередині гранітної кручі.не було змоги через глибоку темряву.

- Якщо це жарт, - сердито крикнув Пенкроф, - то поганий жарт! Прийти додому й не знайти драбини, щоб піднятись до своєї оселі, - стомленим людям тут не до сміху!

Наб тільки охав.

- Але ж вітру не було, - зауважив Герберт.

- Уже й мені здається, що на острові Лінкольна кояться якісь дива, - буркнув Пенкроф.

- Дива? - перепитав його Гедеон Спілет. - Ні, Пенкрофе, все цілком природно. Хтось прийшов, коли нас не було, зайняв наше житло й підняв драбину!

- Хтось! - крикнув моряк. - А хто?

- Хоча б і отой мисливець, що поранив дробом пекарі, - припустив журналіст. - Має ж хтось нести відповідальність за всі наші халепи!

- Що ж, якщо є хтось нагорі, - сказав Пенкроф і, втративши терпіння, вилаявся, - він повинен зараз же озватися!

І моряк громовим голосом закричав:

- Е-ге-ге-ге-гей-й-й!..

Але тільки луна повторила гучний його крик.

Колоністи затамували подих, і їм почулося, що нагорі, в Гранітному палаці, хтось захихотів, а хто - визначити було неможливо. Проте ніхто не озвався, й Пенкроф знову став щосили марно гукати в темну ніч.

Те, що сталося, приголомшило б і найбайдужіших на світі людей, а колоністи тим паче не могли лишатися байдужими. В їхньому становищі кожна дрібниця набувала великого значення, та за сім проведених на острові місяців така дивовижна пригода з ними ще не траплялася.