Слава ЗСУ!

- А! - вигукнув інженер. - Ти плачеш? Отже, ти знову став людиною!

РОЗДІЛ XVI

Нерозгадана таємниця. - Перші слова невідомого. - Дванадцять років на острівці! - Перші зізнання! - Зникнення. - Сайрес Сміт не втрачає віри. - Спорудження вітряка. - Перший хліб. - Героїчний вчинок. - Чудесні руки!

Так, бідолаха справді плакав. У його заснулій свідомості майнув якийсь спогад, і, як сказав Сайрес Сміт, сльози відродили в ньому людину.

Колоністи відійшли, зоставивши невідомого на плоскогір’ї, щоб той відчув себе вільнішим, та він і не думав скористатися наданою волею, і незабаром Сайрес Сміт відвів його до Гранітного палацу.

Через два дні після тієї сцени невідомий уперше нібито виявив бажання взяти участь у щоденних турботах колоністів. Він вочевидь усе чув і розумів, але вперто не хотів розмовляти з ними, бо якогось вечора Пенкроф, приклавши вухо до дверей його кімнати, почув, як той бурмоче:

- Ні! Не тут! Ніколи! Нізащо!

Про почуте моряк розповів друзям.

- Тут прихована якась жорстока таємниця, - мовив Сайрес Сміт.

Невідомий почав працювати на грядці, застосовуючи сільськогосподарське знаряддя, але досить часто кидав роботу й довго стояв задуманий; інженер радив друзям не чіпати бідолаху в такі хвилини й поважати його тягу до самоти. Якщо ж раптом хтось із колоністів ненароком підходив до невідомого, той тікав і його груди здригалися від стримуваного ридання.

Може, його мучило сумління? Напевне, так воно й було, і якось журналіст, не втримавшись, промовив:

- Якщо він не говорить, то, гадаю, лише тому, що муситиме поділитися надто тяжким зізнанням.

Колоністам довелося набратись терпіння і чекати.

Через кілька днів, 3 листопада, невідомий, що працював на плоскогір’ї, зупинився, як не раз бувало, випустив із рук лопату, і Сайрес Сміт, котрий неподалік спостерігав за ним, побачив, що в бідолахи знову течуть сльози.

- Друже, - промовив він.

Невідомий відвів очі, а коли інженер хотів узяти його за руку, різко відсахнувся.

- Друже, - твердішим тоном повторив Сайрес Сміт, - я хочу, щоб ви подивилися мені в очі.

Підкоряючись його волі, невідомий глянув інженерові в обличчя, мов загіпнотизований. Він хотів кинутись тікати. Але вираз його обличчя враз змінився. Його очі кресали блискавки. З горла намагалися вирватись якісь слова. Він уже не міг стримуватися!.. Нарешті, схрестивши руки на грудях, невідомий глухо пробелькотів:

- Хто ви?

- Ми так само зазнали аварії, як і ви, - відповів глибоко схвильований інженер. - Ми привезли вас сюди, в коло таких самих, як ви, людей.

- Таких самих людей, як я?.. Таких не буває!

- Ви серед друзів...

- Серед друзів?.. У мене - друзі?! - вигукнув невідомий, затуляючи обличчя руками. - Ні!.. Ніколи!.. Пустіть мене! Пустіть мене!

Він побіг на край плоскогір’я, що високо здіймалося над морем, і довго там стояв, немов закам’янілий.