Слава ЗСУ!

- Айртоне, ви тут житимете вдалині від будь-якої заселеної землі, без спілкування з людьми. Ви не зможете втекти з острівця, де вас залишає “Дункан”. Ви будете сам-один під всевидючим оком Господа Бога, котрий витає в найпотаємніших закутках людських душ, але, на відміну від капітана Гранта, про вашу самотність знатимуть люди. Хоч ви того й не заслуговуєте, люди будуть пам’ятати про вас. Я знаю, де ви, Айртоне, і знаю, де вас шукати. Я ніколи не забуду про вас!

Незабаром “Дункан підняв якор і відплив з острова.

Це сталося вісімнадцятого березня тисяча вісімсот п’ятдесят п’ятого року18.

Айртон зостався самотній на острові, та йому не бракувало ні зерна, ні різноманітних знарядь. Він, злочинець, міг оселитися у хижці, збудованій капітаном Грантом. Життя його було забезпечене, і йому лишалося тільки згадувати на дозвіллі про свої злочини й каятися.

І він, панове, покаявся, совість не давала йому спокою; він почувався таким нещасним! Айртон сказав собі, що коли люди приїдуть, аби забрати його з острівця, він має бути гідним такої милості. Скільки вистраждав той бідолаха! Скільки працював, сподіваючись очиститися працею! Скільки часу провів у молитвах, надіючись, що молитва переродить його!

Так минуло років два-три; змучений самотністю Айртон, що видивився всі очі, чекаючи корабля і питаючи себе, чи довго ще доведеться йому спокутувати провину, неймовірно страждав. А яка ж бо важка самотність для людини, що божеволіє з горя і сорому! Та, очевидно, Небо ще не досить покарало нещасного, бо він помічав, що мало-помалу втрачає глузд! Він не міг би сказати вам, коли все це сталося, - через два, через три чи через чотири роки, але зрештою вигнанець утратив будь-яку подобу людини - таким ви його і знайшли!

Я, панове, не маю потреби пояснювати, що Айртон, або Вен Джойс, і я - одна особа!

Наприкінці розповіді Сайрес Сміт і його товариші не витримали і підвелися. Важко переказати, як вона їх схвилювала! Розгорнута перед ними картина невтішного ґоря і нестерпних страждань розчулила їх до глибини душі.

- Айртоне, - сказав Сайрес Сміт, - ви були запеклим злочинцем, але Небо напевно побачило, що стражданням і каяттям ви спокутували свої злочини! Вас прощено, Айртоне! Чи не хотіли б ви стати тепер нашим товаришем?

Айртон позадкував.

- Ось вам моя рука! - промовив інженер.

Айртон кинувся до Сайреса Сміта і потис йому руку; з очей у нього скотилися дві великі сльози.

- Хочете жити з нами? - запитав інженер.

- Пане Сміте, дозвольте мені ще трохи... дозвольте мені пожити самому в тому будиночку!

- Як хочете, Айртоне, - відповів інженер.

Айртон уже хотів іти, коли Сайрес Сміт звернувся до нього з останнім запитанням:

- Скажіть мені, друже, ще одне: якщо ви так хочете лишатись на самоті, навіщо ви кинули в море записку, яка допомогла нам знайти вас?

- Записку? - перепитав Айртон, здавалось, не розуміючи, про що йдеться.

- Так, покладену в пляшку записку, яку ми знайшли у морі і в якій було вказано точні координати острова Табор!

Айртон провів рукою по лобі. Потім, подумавши, відповів:

- Я ніколи не кидав у море ніяких записок!