Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Джордж Р. Р. Мартин

Танок з драконами


Пісня льоду та вогню - 5

Пролог

Ніч наскрізь просмерділася людськими пахощами.

Варг зупинився під деревом і принюхався; брунатно-сіре хутро мережили тіні. Подих смолистого вітру приніс до нього людський запах, а під ним інші, слабкіші: лисиці та зайця, тюленя та оленя, ба навіть вовка. Варг знав, що ті пахощі теж плинуть від людей; сморід старих, мертвих, кислих шкур майже потонув у сильнішому запаху диму, крові та гниття. Лише людина вміла білувати інших звірів і вдягати на себе їхні шкури та хутро.

Варг не відчував жодного страху перед людиною, притаманного вовкам — натомість у його череві згорнулися кільцями голод і ненависть. Він видав низьке переливчасте гарикання, закликаючи до свого одноокого брата, до малої сестри-хитрунки. Поки він долав дерева, п’ятами за ним бігли брати по зграї — вони теж вловили запах. Біжучи, він бачив також і їхніми очима, роздивлявся самого себе попереду. Подих зграї виривався білими теплими хмаринками між довгих сірих щелеп. Між пазурів намерз лід, твердий, наче камінь, але то було байдуже, бо почалося полювання — попереду чекала здобич. «Жива плоть, — подумав варг, — м’ясо.»

Сама по собі людина була слабка і немічна. Хай велика на зріст, сильна руками, гостра очима… зате глуха на вуха і геть нетямуща до запахів. Олені, сарни, ба навіть зайці були швидші, ведмеді та вепри — запекліші у бійці. Але люди ставали справді небезпечні, коли збивалися у зграю.

Коли вовки вже наздоганяли здобич, варг почув скигління цуценяти, хрускіт кірки учорашнього снігу під незграбними людськими лапами, брязкіт твердошкур і довгих сірих пазурів, які носили при собі люди.

«Мечів, — прошепотів голос усередині. — Списів.»

Дерева відростили собі довгі крижані зуби і вишкірялися ними з голих бурих гілок. Одноокий продерся крізь підлісок, здіймаючи хмару снігових бризок. Брати й сестри по зграї рушили за ним. Нагору пагорбом, униз схилом… ось і ліс відкрився перед ними, а в ньому — люди. Одна з них була самиця, в лапах стискала клумак хутра — своє щеня. «Залиш її наостанок, — прошепотів голос, — найнебезпечніші тут самці.» Вони ревли одне на одного, як часто роблять люди, али варг відчував запах їхнього жаху. Один із людей мав при собі дерев’яного зуба заввишки з себе самого; він шпурнув його тремтливою рукою, але поцілив вище.

І на них налетіла зграя.

Одноокий брат збив метальника дерев’яного зуба у сніговий замет і вирвав горлянку, подолавши недовгий опір. Сестра ковзнула за спину іншому самцеві й узяла здобич ззаду. Самицю зі щеням вони залишили йому.

Самиця теж мала зуба — невеличкого, зробленого з кістки — але впустила його, коли щелепи варга зімкнулися їй на нозі. Падаючи, вона огорнула своє вискливе цуценя обома руками. Під товстими хутрами самиця мала на собі самі лише кістки та шкуру, хоча цицьки повнилися молоком. Найсолодше м’ясо мало бути на щеняті; вовк вирішив зберегти найкращі частини для свого брата. Навколо впольованих туш, якими зграя натоптувала собі животи, скрижанілий сніг швидко ставав рожевим і червоним.

За багато верст звідти у мазаній хатині з соломи та глини, під солом’яною стріхою з діркою-димарем та втоптаною земляною підлогою в єдиній кімнаті, Варамир затремтів, закашлявся, облизнув губи. Очі його були червоні, вуста потріскані, горлянка — суха, наче пергамен, але смак крові та сала наповнював рота, хоча порожній напухлий живіт волав з голоду.

«Плоть дитини, — подумав він, пригадуючи Горбика. — Людське м’ясо.» Невже він упав так низько, щоб жадати людської плоті? У вухах майже чувся голос Хагона, який гарчав на нього: «Хай собі люди їдять плоть звірів, а звірі — плоть людей. Але людина, що їсть плоть людини — мерзенне чудовисько.»

«Мерзенно.» Мабуть, найулюбленіше Хагонове слово. «Мерзенно те, мерзенно се.» Їсти людське м’ясо — мерзенно, паруватися як вовк із вовком — мерзенно, а наймерзенніше з усього — захоплювати тіло іншої людини. «Хагон був слабак. Він боявся власної сили. І помер самотній, скиглячи, коли я силоміць вирвав у нього друге життя.» Серце Варамир зжер сам. «Він багато чого навчив мене… і останнє, що я дізнався від нього, був смак людської плоті.»

Але те сталося у вовчій подобі. Він ніколи не їв людського м’яса людськими зубами. Проте своїй зграї відмовити у бенкеті не міг. Вовки були змучені голодом не менше за нього, змерзлі, виснажені, а здобич… «Двоє чоловіків і жінка, немовля на руках, утікачі від поразки до смерті. Однак вони б загинули чи так, чи інакше — не від голоду, то від морозу. Те, що з ними сталося, було швидке і милосердне. Їм же на краще.»

Попередня
-= 1 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!