Слава ЗСУ!

— Язикатий. Я це в карликах полюбляю. — Коли товстун сміявся, його плоть стрибала так завзято, що Тиріон був злякався, чи не звалиться він на нього та не розчавить. — Ви голодні, мій маленький друже? Стомилися?

— Пити хочу. — Тиріон важко зіп’явся на коліна. — І брудний, як дідько.

Товстун принюхався.

— Таки-так, спершу купіль. А потім обід і м’яка постіль, еге ж? Моя челядь подбає. — Хазяїн відклав довбню і долітце. — Мій дім — ваш дім. А друг мого друга за морем — друг Іліріо Мопатіса, не майте сумніву.

«А я друзям Вариса-Павука довірятиму, лише коли за горло триматиму.»

Втім, обіцянку про купіль товстун справдив. Щойно Тиріон опустився у гарячу воду і заплющив очі, як його негайно зморив міцний сон. Прокинувся він голий на перині гусячого пуху — такій м’якій, наче його ковтнула хмарка з неба. На язику мовби виросла щетина, горло дерлося, а прутень стояв, наче залізний. Тиріон скотився з ліжка, знайшов горщика і заходився його наповнювати зі стогоном задоволення.

У покої стояли сутінки, та крізь щілини віконниць пробивалися смуги жовтого сонячного світла. Тиріон струснув останні краплі й почалапав візерунчастими мирійськими килимами — м’якими, наче молода весняна травичка. Незграбно видершись на лаву коло вікна, він розчахнув віконниці — подивитися, у які краї його заслали боги та Варис.

Просто під вікном навколо мармурової водойми стояли стрункими вартовими шість вишневих дерев; їхні тонкі гілки були голі та брунатні. На воді стояв голий хлопчик, готовий до двобою з вузьким клинком бравів у руці. Він був з себе гарний, стрункий та зграбний, не старший за шістнадцять років, з прямим білявим волоссям аж до плечей — такий живий та природній, що карлик не зразу зрозумів: хлопчика було зроблено з мальованого мармуру, лише клинок блищав справжньою крицею.

За ставком здіймалася цегляна стіна у дванадцять стоп заввишки з залізними шпичками нагорі. А далі простерлося місто. Море черепичних дахів купчилося навколо затоки. Тиріон побачив чотирикутні цегляні башти, великий червоний храм, віддалений маєток-палац на пагорбі. Ген далі на глибокій воді мерехтіло сонячне сяйво. Затокою гуляли рибальські лайби, тріпотіли вітрилами на вітрі; уздовж берега витикалися лісом щогли більших кораблів. «Напевне ж, один із них має вирушити в Дорн. Або до Східної-Варти-біля-Моря.» Утім, грошей заплатити за дорогу він не мав, а тягти весло не зумів би. «Напевне, міг би набитися у корабельні учні й дозволити жеглярам грати себе в сраку по всьому вузькому морі.»

Йому стало цікаво, де ж це він. «Тут навіть повітря пахкотить якось незвично.» Прохолодний осінній вітер ніс пахощі дивних прянощів; через стіни з вулиць доносилися ледве чутні крики. Слова нагадували валірійські, та він упізнавав хіба одне з п’яти. «Не Браавос, — вирішив Тиріон, — і не Тирош.» Голі гілки та холодок у повітрі унеможливлювали також Мир, Лис та Волантис.

Почувши, як позаду відчиняються двері, Тиріон обернувся і стрівся поглядом з гладким господарем будинку.

— Це Пентос, чи не так?

— Таки-так. Ніщо інше.

«Пентос, кажеш.» Ну хоча б не Король-Берег — вже й на тому дяка.

— А де тут місце шльондрам? — мимоволі вирвалося в нього.

— Шльондрам тут місце у бурдеях, як і на Вестеросі. Але вам, мій маленький друже, їхні послуги не знадобляться. Оберіть собі будь-яку з моїх служниць — вам не посміє відмовити жодна.

— То ваші невільниці? — здогадався карлик.

Товстун погладив угору та вниз одну з галузок своєї намащеної жовтої бороди. Тиріонові його рух здався відверто непристойним.

— Рабство у Пентосі заборонено умовами угоди, до якої нас змусили браавосці століття тому. І все ж вам не відмовить жодна з них. — Іліріо злегка вклонився, дуже поважно. — Та зараз мій малий друг мусить мені пробачити. Я маю честь бути одним із магістратів цього величного міста, і князь кличе нас на раду.

Він посміхнувся, показавши в роті криві жовті зуби.

— Досліджуйте маєток і всі помешкання в ньому, як забажаєте, але в жодному разі не виходьте за стіни. Краще нікому не знати, що ви тут були.

— Був? А я вже кудись поїхав?

— Про те буде час побалакати надвечір. Ми з моїм малим другом попоїмо, вип’ємо вина і обговоримо величні задуми, чом би й ні?

— Гаразд, мій гладкий друже, — відповів Тиріон.

«Він гадає заробити на мені грошей.» Торговельні магнати Вільних Міст жили заради грошей і думали завжди лише про збільшення прибутків. «Прянищне вояцтво, сироварне панство» — презирливо кликав їх його панотець. Якщо настане день, коли Іліріо Мопатіс побачить у мертвому карлику більше прибутку, ніж у живому, Тиріона просто на світанку запхають в інше винне барило і відішлють куди слід. «Краще бути якнайдалі звідси, коли той день настане.» А що він настане — Тиріон не сумнівався. Не забуде ж про нього Серсея — наставляй кишеню. Та й Хайме може роздратуватися, коли знайде стрілу в батьковому череві.