Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Резнак мо’Резнак видав жалібний стогін.

— То це правда! Ваша превисокість мають намір залишити нас! — І заходився ламати руки. — Юнкайці відновлять владу Великих Хазяїв тієї ж миті, як ви поїдете, нас — тих, хто вірно служив вашій справі — покладуть під меч, а наших милих дружин та цнотливих доньок зґвалтують і візьмуть у неволю!

— Моїх не візьмуть, — прогарчав Скахаз Голомозий. — Спершу я їх уб’ю власноруч!

І ляснув долонею по руків’ї меча. Дані здалося, що та долоня загилила їй ляпаса.

— Якщо ви боїтеся того, що станеться, коли я поїду, то їдьмо зі мною до Вестеросу.

— Куди Матір Драконів, туди «Материні Вої»! — виголосив Марселен, єдиний живий Місандеїн брат.

— Це як? — запитав Симон Смугаста Спина, названий так за сітку рубців, що мережила спину та плечі, нагадуючи про батоги, яких він куштував невільником у Астапорі. — Тринадцять кораблів… їх не досить. Ба й сотні буде не досить.

— Дерев’яні коні — то недобре, — заперечив Роммо, старий «джака ран». — Дотракійці поїдуть кіньми.

— Сі-одні можуть подолати суходол пішки уздовж берега, — запропонував Сірий Хробак. — А кораблі хай ідуть неподалік і везуть припас для війська.

— Се годиться, поки не досягнеш руїн Бхорашу, — відповів Голомозий. — Далі кораблі муситимуть іти на південь за Толос і Кедровий острів, а тоді огинати Валірію. Піше ж військо рушить на Мантарис старою драконовою дорогою.

— Гемонською дорогою — так її кличуть зараз, — мовив Молоно Йос Доб. Огрядний полковник «Непохитних Щитів» скидався радше на писаря, ніж на воїна — мав-бо руки у чорнилі та важке кругле черево, — зате розумом був хитріший за багатьох. — Чимало з нас там загине.

— Залишені в Меєрині заздритимуть тим, хто знайде легку смерть у поході, — застогнав Резнак. — Бо нас усіх перетворять на рабів або кинуть до ям! І все стане так, як було, а чи й гірше.

— Де ваша мужність? — прогримів сердитий голос пана Барістана. — Її милість звільнила вас від кайданів. Але гострити мечі та боронити волю міста, коли королева піде своїм шляхом, вам доведеться самотужки!

— Хоробрі слова — для того, хто попливе на захід замість лишатися тут, — загарчав у відповідь Симон Смугаста Спина. — А чи обернетеся ви хоч поглянути, як ми тут конаємо?

— Ваша милосте…

— Препишносте…

— Превисокосте…

— Годі! — Дані щосили ляснула долонею по столі. — Я нікого не залишу тут на певну смерть. Ви усі — мій народ.

Її мрії про рідний дім та кохання засліпили її.

— Я не покину Меєрин на долю Астапору. Сумно казати, але Вестерос має почекати.

Гролео аж сахнувся нажахано.

— Але ми мусимо прийняти ці кораблі! Якщо ми відмовимо дарувальникові…

Пан Барістан упав перед нею на одне коліно.

— Моя королево, ваша держава має в вас нагальну потребу. Тут ви — небажана гостя, але на Вестеросі зацні вельможі та шляхетні лицарі тисячами стікатимуться під ваші прапори. «Вона прийшла! — кричатимуть вони один одному зраділими голосами. — Сестра принца Раегара нарешті вдома!»

— Якщо вони так мене люблять, то почекають. — Дані підвелася на ноги. — Резнаку, прикличте до мене Цзаро Чжуана Даксоса.

Вона прийняла купецького магната на самоті, сидячи на своїй лаві з вилощеного чорного дерева, на купі принесених паном Барістаном подушок. Супроводжували купця четверо карфійських жеглярів, несучи на плечах згорнутий сувоєм килим чи гобелен.

— Я приніс володарці мого серця ще один подарунок! — оголосив Цзаро. — Він зберігався у коморах моєї родини від часів Лиха, що спіткало Валірію.

Жеглярі розгорнули гобелен на підлозі. Він був старий, вкритий пилюкою, вицвілий та збляклий… і велетенський на розмір. Дані мусила наблизитися до Цзаро, щоб роздивитися малюнок.

— Це мапа? Яка дивовижна краса.

Гобелен укрив половину підлоги. Море на ньому було синє, земля — зелена, гори — чорні та брунатні. Міста були вигаптувані золотою чи срібною ниткою в вигляді зірок. «Димливого моря ще нема, — усвідомила вона. — Валірія ще не стала островом.»

— Осьде ви бачите Астапор, Юнкай та Меєрин, — показав Цзаро на три срібних зірки коло блакиті Невільницької затоки. — А Вестерос… десь тут.

Він махнув рукою на дальній куток палати.

— Ви повернули на північ, коли мали б іти далі на південний схід, перетинаючи Літнє море. Але з моїм подарунком ви швидко опинитеся там, де вам належить бути. Прийміть мої галери з легким та щасливим серцем, накажіть занурити весла і рушайте на захід.

«Якби ж я могла.»

— Шановний пане, я радо прийму ваші кораблі, але не можу дати обіцянку, якої ви просите. — Дані взяла гостя за руку. — Віддайте мені галери, і я присягаюся: Карф матиме дружбу і приязнь Меєрину, аж доки не згаснуть зірки. Дайте мені змогу торгувати з їх поміччю, і ви матимете чималу частку прибутків.

Попередня
-= 113 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!