Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Більшість розвідників підспівувала Дивенові, проте шафарі та будівничі схилялися до думки Бовена Марша. Але то був клопіт на інший день. Зараз князя-воєводу Джона Сніговія турбували запаси харчів.

— Ми не можемо покинути короля Станіса та його людей на голодну смерть, навіть якби забажали, — мовив він. — Якщо йому заманеться, він забере собі весь наш харч під загрозою меча, а ми й не матимемо сили йому опиратися. Та й дичаків теж треба годувати.

— Як саме, пане воєводо? — запитав Бовен Марш.

«Якби ж я знав.»

— Знайдемо спосіб.

Коли вони повернулися на поверхню, денні тіні вже видовжувалися. Небом тяглися подерті сіро-білі клапті хмар, що нагадували розірвані у битві прапори. Подвір’я ззовні зброярні було порожнє, та всередині Джон побачив королівського зброєносця, що чекав на нього. Деван був тендітний хлопчина років дванадцяти, з брунатним волоссям та очима. Він стовбичив, наче приморожений, коло горнила, не насмілюючись ворухнутися, а Привид обнюхував його згори донизу.

— Він тебе не зачепить, — мовив Джон, але хлопчик сахнувся від його голосу, а лютововк, побачивши раптовий рух, вишкірив зуби.

— Ні! — скрикнув Джон. — Привиде, не чіпай! Геть!

Вовк — купа мовчазного хутра на чотирьох лапах — неквапно повернувся до своєї бичачої кістки.

Деван мав обличчя біліше за Привидове хутро, ще й упрів з переляку.

— П-пане воєводо… їхня милість наказують вам з’явитися…

Малий був одягнений у баратеонівське золото й чернядь, а над власним серцем мав нашите на одяг палаюче серце королевиних людей.

— Тобто прохають, — виправив Скорботний Ед. — «Їхня милість король прохають пана князя-воєводу вшанувати їх своєю присутністю.» Я б висловився так.

— Та облиш, Еде. — Джон не мав гумору для сварок через дрібниці.

— Повернулися пан Річард і пан Юстин, — повідомив Деван. — То ви прийдете, пане воєводо?

«Непотойбічні розвідники.» Масей та Горп поїхали на південь, не на північ. Хай що вони там дізналися — Нічної Варти це не стосувалося. Але Джон усе одно хотів знати.

— Якщо ласка їхньої милості.

Він рушив за юним зброєносцем через двір. Привид трусив за ними, доки Джон не відказав:

— Ні! Стій!

Та замість стояти лютововк утік геть.

У Король-Башті Джона позбавили зброї і лише тоді пустили в королівську присутність. У світлиці стояла задуха і купчилося повно людей. Станіс зі своїм панством розглядав мапу півночі; серед його оточення були «непотойбічні розвідники», а також Сігорн — новий магнар теннів, убраний в шкіряного кубрака з нашитою спижевою лускою. Торохкало сидів і чухав під обручем кайданів на зап’ястку потрісканим жовтим нігтем. Його запалі щоки та мляве підборіддя вкривала брунатна стерня, навколо очей висіли пасма брудного волосся.

— Осьде він! — мовив дичак, уздрівши Джона. — Хоробрий хлопчина, що вбив Манса Розбишаку беззбройним, зв’язаним та у клітці. — Великий, обрізаний на чотири кути коштовний камінь, що прикрашав його залізний обруч, замерехтів червоним. — Подобається мій рубін, Сніговію? Це знак приязні від пані Червонястої.

Джон не вшанував його увагою, натомість став на коліно.

— Ваша милосте! — оголосив зброєносець Деван. — Я привів воєводу Сніговія.

— Бачу. Вітаю, князю-воєводо. Здається, ви знайомі з моїми лицарями та старшиною.

— Маю таку честь.

Джон подбав про те, щоб дізнатися усе можливе про людей, які оточували короля. «Королевині люди — всі до одного.» Джонові вкинулося у око, що король, як на диво, не мав коло себе вірних власне йому людей. Та дивуйся чи не дивуйся, а що є, те є. Якщо вірити балачкам, чутим Джоном, люди короля викликали його гнів ще на Дракон-Камені.

— Прошу частуватися вином. Або водою з лимоном.

— Дякую, не треба.

— Як забажаєте. Маю для вас подарунок, воєводо Сніговію. — Король махнув рукою на Торохкала. — Ось його.

Пані Мелісандра посміхнулася.

— Ви казали, Снігу-воєводо, що вам бракує людей. А наш Князь-над-Кістками… хай яка є, та все ж людина.

Джонові серце упало кудись униз.

— Ваша милосте, цій людині довіряти не можна! Якщо я триматиму його тут, урешті-решт хтось перетне йому горлянку. А якщо пошлю на розвідку, то він утече назад до дичаків.

— Я не втечу. Годі з мене тих клятих йолопів. — Торохкало постукав по рубінові на зап’ястку. — Запитай свою червону відьму, байстрюче, коли не віриш.

Мелісандра тихо щось проказала невідомою мовою. Рубін у неї на шиї повільно заблимав, і Джон побачив, як йому в лад спалахнув і потемнів менший камінь на Торохкаловому зап’ястку.

— Поки він носить цей камінь, то прив’язаний до мене кров’ю і душею, — мовила червона жриця. — Сей чоловік служитиме вам вірою і правдою. Вогонь не бреше, Снігу-воєводо.

Попередня
-= 116 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!