Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

— Це незвичайний туман, Хугоре Схиле, — наполягала Ізілья. — Він смердить химороддю, і ти б знав, якби мав носа нюхати. Тут загубилося багато подорожніх: пірати, плавучі будинки, великі річкові галери. Відтоді вони блукають загублені у цьому мороці, шукають сонця і не можуть знайти, аж доки божевілля чи голод не забере їхні життя. Тут у повітрі літають духи, що не знають спокою, а під водою ховаються приречені на муки душі людей.

— Онде одна з них, — показав Тиріон.

Праворуч від човна з темних річкових глибин здіймалася назовні долоня, за розміром здатна вхопити і розчавити їхнє суденце. Над поверхнею витикалися лише кінчики двох пальців, та коли «Соромлива діва» пропливала повз, Тиріон побачив решту руки під мінливим водяним покровом, а глибше — бліде обличчя, обернуте догори. Хоча голос його лунав легковажно, на душі лежав тягар. Місця тут були недобрі, смерділи відчаєм та смертю. «Ізілья має рацію. Туман тут якийсь неприродний.» У тутешній воді зростало щось гидке і зле, труячи навколишнє повітря. «Не диво, що кам’яні люди божеволіють, живучи у цих краях.»

— Не треба жартувати, — застерегла Ізілья. — Шепітливі мертві ненавидять усе тепле та рухоме. Вони завжди шукають собі нових проклятих душ.

— Навряд чи вони мають саван, щоб пасував до такої крихітки, як я.

Карлик поворушив жарини коцюбою.

— Кам’яними людьми рухає не так ненависть, як голод. — Голос Хальдона Півмаестра лунав глухо — з-під накрученого на рота й носа жовтого шалика. — У цьому тумані не росте ніщо таке, що б здорова людина зважилася покласти до рота. Тричі на рік тріархи Волантису надсилають угору річкою галеру харчів. Але кораблі милосердя часто спізнюються, а деякі привозять більше ротів, ніж їжі для них.

Молодий Гриф мовив:

— Але ж у річці має бути риба.

— Я б не їла жодної рибки, узятої в цих водах, — відповіла Ізілья. — Нізащо б не їла.

— Добре було б і не дихати в цьому тумані, — додав Хальдон. — Нас оточує Гаринове Прокляття.

«Єдиний спосіб не дихати цим туманом — не дихати взагалі.»

— Гаринове Прокляття — це всього лише сіра лускачка, — зауважив Тиріон.

Прокляття часто нападало на дітей — над усе у вогких та холодних місцях. Заражена плоть твердішала, кам’яніла і лупилася тріщинами. Щоправда, Тиріон читав, що розвиток хвороби затримували кислі лимони, гірчичні припарки та гарячі купелі (так казали маестри) або піст, жертвоприношення і молитва (так твердили септони). Хвороба могла і минути, лишаючи юних жертв спотвореними, але живими. Маестри та септони погоджувалися, що діти, відмічені сірою лускачкою, вже не могли захворіти рідкіснішим, смертельним різновидом хвороби — як і її жахливою швидкою родичкою, сірою чумою.

— Кажуть, що винуватити слід вогкість, — додав він. — Погані випари у повітрі. Прокляття тут ні до чого.

— Загарбники теж не вірили, Хугоре Схиле, — мовила Ізілья. — Люди з Волантису та Валірії підвісили Гарина у золотій клітці й кепкували з нього, поки він закликав до своєї Матері знищити їх. Але вночі води піднялися і потопили усіх, і від того дня вони не знають спокою. Вони лежать там, під водою — ті, хто колись владарював над вогнем. Їхній холодний подих здіймається з мороку глибин і утворює цей туман, а плоть стала кам’яною, як їхні серця.

Пеньок Тиріонового носа люто засвербів, і він його почухав. «Може, стара має рацію. Місце тут справді поганюче. Почуваюся так, наче знову дивлюся на смерть батька в нужнику.» Напевне, і він би з’їхав з глузду, якби мусив решту днів життя сидіти у цьому сірому мороці, чекаючи, поки плоть і кістки остаточно обернуться на камінь.

Але Молодий Гриф, здавалося, не поділяв його похмурого настрою.

— Ану ж хай спробують нас зачепити! Ми їм тоді покажемо, з чого нас роблено!

— Нас роблено з крові та плоті за подобою Батька та Матері, — суворо відповіла септа Лемора. — Благаю тебе облишити порожні вихваляння. Погорда — то прикрий гріх. Кам’яні люди теж колись були погордливі, а Князь-у-Савані — найпихатіший за всіх.

Відблиск червоних жарин додав Тиріоновому обличчю барви.

— То Князь-у-Савані існує насправді? Чи це казка?

— Князь-у-Савані править цими туманами від Гаринових днів і донині, — відповів Яндрі. — Дехто каже: це сам Гарин, що повстав зі своєї водяної могили.

— Мертві не повстають, — рішуче заперечив Хальдон Півмаестер, — і жодна людина не живе тисячу років. Але Князь-у-Савані справді існує. Їх було вже зо два десятки. Коли один помирає, його місце посідає інший. Нинішній — колишній корсар з Василіскових островів, який вважав, що на Ройні можна узяти багатшу здобич, ніж на Літньому морі.

Попередня
-= 122 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!