Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Його полонитель витріщився йому в обличчя, скрививши рота в підозрі. Зуби він мав брунатні, гнилі, з рота тхнуло пивом і цибулею.

— Синів князя Балона всіх убили.

— Моїх братів убили. А мене — ні. Князь Рамзай узяв мене в полон після битви при Зимосічі. Він надіслав мене до вас на перемови. Це ти тут за ватажка?

— Я? — Чолов’яга опустив ножа і ступив крок назад, трохи не запнувшись на трупі. — Та ні, де мені, мосьпане. — Кольчуга на ньому була іржава, шкіряний каптан подекуди зогнив. Ззовні на одній долоні сочилася кров’ю болячка. — Очолює нас Ральф Кенінг. Так великий керманич наказав. А я тут при дверях стою.

— А це хто? — Смердюк копнув ногою труп.

Стражник витріщився на покійника так, наче бачив уперше.

— Цей… він випив води. Довелося йому врізати горло, щоб припинив верещати. Животом мучився. Воду пити не можна. Ми маємо пиво. — Стражник потер очі, червоні та запалені. — Ми, бувало, мертвих відтягали до підвалу. Там усі підземелля затоплені. Але зараз ніхто клопоту не хоче — кидаємо їх, де впали, та й по тому.

— Краще до підвалів. Личить віддавати їх воді. Потоплому Богові.

Чолов’яга зареготав.

— Шукаєте у підвалі богів, мосьпане? Дарма! Там лише щури і водяні змії — білі, гидкі, з вашу ногу завтовшки. Буває, видираються нагору сходами і кусають вві сні.

Смердюк пригадав підземелля під Жахокромом, живого щура між зубами, смак теплої крові на вустах. «Якщо я зазнаю поразки, Рамзай поверне мене туди. Але спершу оббілує ще один палець.»

— Скільки лишилося залоги?

— Та хтось лишився, — відповів залізняк. — Не знаю. Менше, ніж було. Дехто ще живий у Башті-П’яниці. Я так гадаю. А в Башті Дітей вже нікого нема. Дагон Кидь ходив туди кілька днів тому. Казав, там лишилося двоє, що жерли трупи. Довелося вбити, повірите в таке?

«Калин-Коп не встояв, — зрозумів Смердюк, — але не знайшлося нікого, хто б їм сказав.» Він потер вуста, щоб сховати за долонею потрощені зуби, і мовив:

— Хочу говорити з вашим ватажком.

— З Кенінгом? — Стражник знітився. — А він цими днями не надто балакучий. Помирає він. Може, й помер уже. Я його не бачив… хтозна скільки я його не бачив…

— То де він? Проведи.

— А хто двері вартуватиме?

— Він, — знову копнув покійника Смердюк.

Чолов’яга зареготав.

— Авжеж! Чом би й ні? Ну то ходімо. — Він висмикнув з держака смолоскип і замахав, щоб роздмухати яскраве жарке полум’я. — Сюди.

Вартовий повів Смердюка крізь двері угору звивистими сходами. На чорних кам’яних стінах дорогою танцювали вогні від смолоскипа.

Палата нагорі сходів була темна, задимлена і гнітюче натоплена. Вузьке вікно було завішене покошланою шкурою, щоб не пускати вогкість; у жарівниці жеврів великий шмат болотнини. В помешканні стояла задуха; тут змішувалися разом гидкі пахощі плісняви, сечі, посліду, диму та хвороби. Підлогу вкривав загиджений очерет; у кутку лежала купа соломи, що вочевидь слугувала комусь постіллю.

Ральф Кенінг трусився під величезним навалом хутра. Його вояцьке знаряддя все було складене поруч: сокира та меч, довга кольчуга, залізний шолом. На щиті Кенінга зображено було хмарну руку Буребога, з чиїх пальців на розбурхане море падали блискавки. Але фарба давно вицвіла і відлущувалася, а дерево під нею почало гнити.

Ральф теж догнивав своє. Під хутром він лежав голий, його била трясця, напухла зблідла плоть укрилася гнійними болячками та рубцями. Голову йому перекосило, одна щока страшенно розпухла, а шия так набрякла від крові, що грозилася проковтнути обличчя. Рука з того ж боку була завтовшки зі стовбур дерева; на ній юрмилися білі черви. На вигляд ніхто його не мив і не голив уже багато днів. Одне око спливало брудом, бороду вкривала засохла кірка блювотиння.

— Що з ним сталося? — запитав Смердюк.

— Гуляв бойовим ходом нагорі, коли його поцілив болотний чорт. Стріла лише дряпнула, та вони ж… вони труять вістря, мажуть гівном і чим гіршим. Ми закип’ятили вина і налили на рану, та марно.

«Я не можу перемовлятися з цією купою гною.»

— Вбий його, — наказав Смердюк вартовому. — Розум його покинув. Залишилася брудна кров і хробаки.

Стражник вирячив на нього очі.

— Великий керманич лишив його за ватажка!

— Якби твій кінь лежав при смерті, ти б його дорізав?

— Який ще кінь? Я ніколи не мав коня.

«А я мав.» Накотив спогад. Вереск Веселуна був майже людський. Грива йому палала, він став дибки на задні ноги, засліплений болем, люто вимахуючи передніми копитами. «Ні, ні! Не мій, він був не мій, Смердюк ніколи не мав коня!»

— То я сам його вб’ю.

Попередня
-= 135 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!