Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Смердюк підхопив меч Ральфа Кенінга, що стояв притулений до щита; на щастя, йому досі вистачало пальців, щоб ухопити руків’я. Коли він приклав гострий край клинка до набряклої горлянки істоти на соломі, шкіра луснула, і назовні вихлюпнула хвиля чорної крові та жовтого бруду. Кенінг смикнувся, потім завмер. Палату заповнив жахливий сморід. Смердюк кинувся до сходів. Повітря там було холодне й вогке, але принаймні чистіше. Залізняк вивалився слідом, збліднувши з лиця і намагаючись не виблювати. Смердюк підхопив його під лікоть.

— Хто був помічником ватажка? Де решта людей?

— Чи на мурі, чи в великій палаті. Сплять, п’ють. Ходімо, якщо хочете.

— Негайно. — Рамзай дав йому лише один день.

Велика трапезна мала стіни темного каменю і високу стелю. Трапезною гуляли протяги і хмари диму; на стінах висіли велетенські латки блідої мшеді. У комині, зчорнілому за незліченні минулі століття, горіло низьке димне полум’я болотняного вогнища. Майже всю палату займав велетенський стіл різьбленого каменю, що теж стояв тут довгі століття. «Саме тут я сидів, коли уперше побував у Калин-Копі, — згадав він. — Робб сидів при голові столу, Великоджон одесну нього, Руз Болтон — ошую. Гловери — отам, поруч із Гелманом Толгартом. Карстарк із синами розташувався навпроти.»

Тепер за столом сиділо й пило зо два тузні залізняків. Дехто глянув на нього каламутними байдужими очима; решта взагалі не помітила. Всі люди були йому незнайомі. Декілька мали на собі киреї, застібнуті пряжками зі срібною рибкою-тріскою. То був знак дому Кидь — не надто шанованого на Залізних островах. Чоловіки його вважалися крадіями та боягузами, жінки — хвойдами, що лягали до ліжка з власними батьками та братами. Смердюк не здивувався, що дядько саме їх вирішив залишити позаду, коли повів Залізний Флот додому. «Моє доручення стає легшим.»

— Ральф Кенінг мертвий, — мовив він. — Хто тепер тут за очільника?

Пияки за столом звели на нього порожні очі. Один зареготав, інший плюнув. Нарешті один із Кидів мовив у відповідь:

— А хто питає?

— Син князя Балона. — «Смердюк, мене звати Смердюк, я нікчемний гівнюк.» — Я тут за наказом Рамзая Болтона, князя на Роголісі та спадкоємця Жахокрому, що полонив мене при Зимосічі. Його військо стоїть на північ від вас, його батько з іншим військом — на південь. Але князь Рамзай має намір виявити милосердя, якщо ви здасте йому Калин-Коп нині ж до заходу сонця.

Він витяг переданого йому листа і кинув на стіл перед пияками. Один із них підняв сувій, покрутив у руках, колупнув рожевий віск печатки і за мить роздумів мовив:

— Пергамен. Нащо нам він? Ми хочемо сиру та м’яса.

— Заліза! — загарчав чоловік поруч із ним — сивобородий старий, чия лівиця кінчалася пеньком. — Мечів. Сокир. І луків! Ще сотню луків, а до них людей, щоб уміли пускати стріли.

— Залізяни не здаються! — мовив третій голос.

— Розкажіть моєму батькові! Князь Балон зігнув коліна перед Робертом, коли той зламав йому браму. А інакше б наклав головою. Як накладете ви, якщо не здастеся. — Він махнув на пергамен. — Зламайте печатку. Прочитайте слова. Це обережний лист, писаний власноруч князем Рамзаєм. Складіть мечі, ходіть зі мною, і його вельможність нагодує вас та дозволить піти неушкодженими до Каменястого Берега, щоб знайти корабель додому. Інакше всі помруть.

— Погрожуєш? — скочив на ноги один із Кидів. То був лупатий і пащекуватий здоровань із мертво-блідавою шкірою. Скидалося, що рідний батько нажив його з рибою. Та все ж при боці він мав довгого справного меча. — Дагон Кидь нікому не здається!

«Ні, благаю, ви мусите послухати!» Сама думка про те, що зробить Рамзай, якщо він приповзе до табору, не вмовивши залогу здатися, трохи не примусила його обісцяти штани. «Смердюк, Смердюк, дірявий бурдюк.»

— Отака ваша відповідь? — Власні слова пролунали у його вухах слабко й жалюгідно. — Оцей рибоокий говорить за всіх?

Стражник, що зустрів його при дверях, пробурмотів, хоча і не так певно, як новий ватажок:

— Віктаріон наказав нам триматися. Я чув на власні вуха. «Триматися, доки повернуся» — казав він Кенінгові.

— Еге ж! — додав однорукий. — Саме так і наказав. Його покликали на король-віче, а він присягнувся, що повернеться з плавниковою короною на голові та тисячею війська за спиною.

— Мій дядько не повернеться, — відповів Смердюк. — Король-віче поклало корону на чоло його брата Еурона. Вороняче Око має на думці інші війни. Гадаєте, моєму дядькові до вас не байдуже? Та він кинув вас тут помирати! Струсив з чобіт, як струшує намул, коли виходить на берег!

Його слова влучили у саме серце — він побачив це в їхніх очах, у поглядах, кинутих один на одного, у насуплених бровах над кухлями. «Вони всі боялися, що їх тут покинули, проте лише я обернув їхні страхи на певність.» Адже тут сиділи не родичі уславлених капітанів чи кров великих домів Залізних островів — а сини робів та дружин з солі.

Попередня
-= 136 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!