Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

— Старий Буряк. Жилавий і несмачний. Зуби об нього зламаєш. Я б краще ріпки з’їв. Ніколи не чув, щоб ріпа робила людині зло.

Саме в такі години Джон найбільше сумував за маестром Аемоном. Клідас вправно порав круків, але не мав і десятої частки знань чи досвіду Аемона Таргарієна — не кажучи вже про мудрість. Бовен теж у свій спосіб був чолов’яга непоганий, але поранення на Мості Черепів оселило йому в серці гірку зневіру, і відтоді він співав однієї: запечатати браму, та й годі. Отел Ярвик лишався таким само незворушно-надійним, мовчазним і передбачуваним, без жодної власної думки. А перші розвідники гинули, щойно їх призначали. «Нічна Варта втратила забагато найкращих своїх людей, — міркував Джон, поки рушали вози. — Старого Ведмедя, Кворина Піврукого, Донала Нойє, Ярмана Парогача, мого дядька…»

Валка рушила на південь королівським гостинцем. Під дрібною сніговою крупою довга вервечка возів звивалася повз лани, струмки, лісисті пагорби. Охороняли обоз тузінь списників та стільки ж лучників. Під час попередніх відвідин Кротовини сталися негаразди: чинилася штовханина з лайкою, бурмотілися придушені прокляття, кидалося багато кривих поглядів. Бовен Марш вирішив, що не варто дарма піддавати людей небезпеці — і цього разу дійшов згоди з воєводою.

Очолював обоз сам великий шафар. Джон їхав за кілька сажнів позаду, поруч зі Скорботним Едом. За версту на південь від замку Чорного Ед підігнав коника ближче до Джонового і покликав:

— Пане воєводо? Гляньте отуди. На п’яницю-велетня, що на пагорбі.

П’яницею було дерево-ясен, вигнуте й покручене століттями жорстоких вітрів. Тепер воно мало обличчя: суворого рота, зламану гілку за носа, глибоко врізані у стовбур очі, що видивлялися на північ — у бік замку та Стіни.

«То дичаки все-таки принесли з собою своїх богів.» Джон не здивувався. Люди неохоче кидають свою віру. Тепер уся вистава, облаштована пані Мелісандрою попід Стіною, здавалася порожнім блазенським кривлянням.

— Трохи схоже на тебе, Еде, — мовив Джон, намагаючись розрадитися жартом.

— Авжеж, мосьпане. Ну хіба що в мене з носа листя не росте, а так… Пані Мелісандру це не потішить.

— Вона це навряд чи побачить. А ти подбай, щоб їй ніхто не сказав.

— Та ж вона бачить різні речі у тих своїх вогнях.

— Вона бачить дим і жарини.

— І людей, що палають. Мене — вже напевне. Разом із листям на носі. Чогось я завжди боявся згоріти живцем. Сподівався, помру якось інакше.

Джон озирнувся на обличчя, питаючи себе, хто ж це його вирізьбив. Навколо Кротовини він поставив варту — і щоб утримати своїх гайворонів від пошуку прихильності дичацьких жінок, і щоб не дати дичакам набігати на південь. Той, хто вирізьбив обличчя на дереві, вочевидь, уникнув його чат. А де проліз один, там пролізуть інші. «Що ж робити? — кисло подумав він. — Знову подвоїти варту? І змарнувати братчиків, які б могли натомість стерегти Стіну?»

Вози повзли собі на південь замерзлою грязюкою крізь дрібний сніговій. Ще за дві версти стрілося друге обличчя, врізане у каштанове дерево, що росло біля крижаного потічка — там його очі дивилися на старий дерев’яний міст, перекинутий через течію.

— Ось і друга халепа, наче першої мало! — оголосив Скорботний Ед.

Каштан стояв облізлий, наче кістяк, без жодного листочка, та його брунатні гілки не були конче порожні. На низькій гілляці просто над струмком набурмосився крук, нашорошивши пір’я від холоду. Коли птах побачив Джона, то розкидав крила і заверещав. Джон підняв кулак і свиснув; чорний здоровань прилетів йому на руку, плескаючи крильми і вигукуючи:

— Зер-рна, зер-рна, зер-рна!

— Зерно везуть для вільного народу, — відповів Джон. — А тобі зась.

І подумав несамохіть, чи не доведеться взимку поїсти усіх круків, щоб побачити наступну весну.

Братчики на возах теж бачили обличчя — Джон не мав про те сумніву. Ніхто не сказав ані слова, та послання легко читалося кожним, хто мав очі. Колись Джон почув слова Манса Розбишаки про те, що усі колінкарі — вівці.

— Добрячий пес зуміє випасти отару овець, — казав Король-за-Стіною. — Щодо вільного народу… серед нього є сутінькоти, а є камені. Одні нишпорять, де їхня воля, а собак шматують на клапті. Інші з місця не зрушать, якщо не дати їм копняка.

Проте ані сутінькоти, ані камені, скидалося, не хотіли відмовлятися від богів, яких шанували все життя, і схилятися перед тим, якого ледве знали.

На північній околиці Кротовини вони натрапили на третього спостерігача, врізаного у велетенський дуб, що позначав кордон селища. Його глибокі очі втупилися у королівський гостинець. «Недружнє обличчя» — подумав Джон Сніговій. Обличчя, карбовані на оберіг-деревах першолюдьми або дітьми лісу за часів давно минулих, найчастіше були суворі або сердиті. Але великий дуб виглядав особливо розлюченим — наче ось вирве корені з землі та посуне на них із жахливим ревінням. «Його рани такі ж свіжі, як у тих людей, що його різьбили.»

Попередня
-= 141 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!