Слава ЗСУ!

Хальдон Півмаестер додав подробиць:

— На шляху від Смутку до Сельорису ми тричі бачили вершників, що рухалися на південь уздовж східного берега. То були дотракійці. Одного разу під’їхали так близько, що ми чули теленькання дзвіночків у косах. Уночі за східними пагорбами виднілися їхні вогнища. Повз нас пропливло кілька бойових кораблів — волантинських річкових галер, повних вояків-невільників. Вочевидь, тріархи бояться нападу на Сельорис.

Тиріон швидко второпав, що до чого. Єдиний серед значних поселень на Ройні, Сельорис стояв на східному її березі — тому був значно вразливіший до нападу коневладців, ніж міста-посестри через річку. «Але що тут за здобич? Якби я був хал, то вдав би напад на Сельорис, примусив волантинців кинутися на його захист, а сам повернув би на південь і хутко помчав на Волантис…»

— Я вмію тримати в руках меча! — наполягав Молодий Гриф.

— Навіть найхоробріші з ваших предків у лиховісні часи тримали коло себе Королегвардію.

Лемора перевдяглася з шат септи у вбрання, що пасувало б радше дружині чи доньці заможного купця. Тиріон пильнував її, скільки ставало очей. Легка була справа — винюхати правду з-під фарбованого синню волосся Грифа та Молодого Грифа. Яндрі та Ізілья начебто були тими, кого з себе вдавали. Качур, навпаки, ламав із себе більше, ніж був вартий насправді. А от Лемора… «Хто вона така? Чому й навіщо вона тут? Певно, що не за гроші. Хто їй цей принц? Та й чи септа вона взагалі?»

Хальдон теж помітив переміну одягу.

— Що нам думати про таку раптову зраду святої віри? Як на мене, вам, Леморо, краще ходити вдягненою септою.

— Як на мене, їй краще ходити голою септою, — заперечив Тиріон.

Лемора кинула на нього докірливий погляд.

— Ой леле, яка лукава душа! Вбрання септи уголос проказує про Вестерос і може привернути до нас зайві очі.

Вона обернулася до принца Аегона.

— Бачите, ви не самі тут мусите ховатися від людей.

Але хлопця її слова не вгамували. «Хай бездоганний принц, але все ще наполовину дитина. Без знання світу та його скорбот.»

— Принце Аегоне, — мовив Тиріон, — коли вже ми обоє застрягли на цьому човні, чи не вшануєте мене грою в цивасу? Перебудемо кілька нудних годин.

Принц кинув на нього сторожкий погляд.

— Мені та циваса вже в печінках сидить.

— Згоден. Суцільні програші карликові дуже дратують печінку.

Це вкололо гонор хлопця — саме так, як Тиріон і сподівався.

— Несіть дошку і фігури. Цього разу я вас розчавлю.

Вони грали, схрестивши ноги на чардаку позаду надбудови. Молодий Гриф вишикував військо для нападу — дракон, слони та важка кіннота стояли попереду. «Звички гарячої юності — зухвалість та необачність. Ставить усе під удар заради швидкої перемоги.» Він дозволив принцові зробити перший хід. Хальдон стояв позаду і спостерігав за грою.

Коли принц сягнув по дракона, Тиріон відкашлявся.

— На вашому місці я б зачекав. Це помилка — зарано виводити дракона. — І посміхнувся лагідно та невинно. — Ваш батько знав, якою небезпекою загрожує надмірне зухвальство.

— Ви знали мого справжнього батька?

— Бачив його двічі або тричі… але ж мені було тільки десять років, коли Роберт його вбив. Мій власний батечко тоді ховав мене під скелею. Ні, я не можу стверджувати, що знав принца Раегара. Не так, як ваш удаваний батько. Князь Конінгтон був найсердешнішим принцовим другом, адже так?

Молодий Гриф прибрав з очей кучерик блакитного волосся.

— Вони разом служили зброєносцями у Король-Березі.

— Який вірний друг — наш князь Конінгтон. Лишень подумати: зберіг відданість онукові короля, що забрав усі його землі та титули і випхав у вигнання. Оце справді шкода. Інакше любий приятель принца Раегара міг би стати в пригоді, коли мій батько громив Король-Берег — приміром, не дати розтрощити голівку дорогоцінного синочка того ж таки принца Раегара об замкову стіну.

Хлопець зашарівся.

— То був не я. Вам казали. То був син одного кожум’яки зі Сцяного Кутка, в якого мати померла з пологів. Батько продав сина Варисові за глек вертоградського золотого — дітей у нього було вдосталь, а от вертоградського золотого він ніколи не куштував. Варис віддав хлопчину зі Сцяного Кутка моїй вельможній матінці, а мене виніс геть.

— Отакої! — Тиріон посунув слонів. — І коли сцяного принца гарненько вколошкали, євнух закинув вас аж за вузьке море своєму жирному приятелеві-сирному королю, а той сховав на човні та знайшов вельможу-вигнанця, що раденький був назватися вашим батьком. Захоплива виходить оповідка. Співці такого набрешуть про вашу втечу, коли ви сядете на Залізний Престол… звісно, якщо спершу наша прекрасна Даяенерис візьме вас за чоловіка.