Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

— Дракон. — Сирний король побачив його обличчя і зареготав. — Дракон із трьома головами.

Даянерис

Вона чула, як мрець іде вгору сходами. Неквапна, розкотиста луна кроків летіла поперед нього, метлялася між лілових стовпів її палати. Даянерис Таргарієн чекала на лаві чорного дерева, яку зробила своїм престолом. Очі ще не пролупилися віді сну, срібно-золоте волосся було скуйовджене.

— Вашій милості, — мовив пан Барістан Селмі, регіментар її Королевогвардії, — не обов’язково на це дивитися.

— Він загинув за мене.

Дані притиснула до грудей свою левову шкуру. Під нею вона мала на собі лише просту лляну сорочку трохи вище колін. Коли Місандея її збудила, їй снився будинок з червоними дверима. Вдягатися часу не було.

— Халісі, — прошепотіла Іррі, — не треба торкатися мертвого. Дотик до мертвого несе біду.

— Якщо не вбив його сам. — Джихікі була дебеліша за Іррі, мала широкі стегна і важкі груди. — Кожен знає.

— Кожен знає, — погодилася Іррі.

Дотракійці чудово зналися на конях, але в усьому іншому зазвичай виявляли неймовірне невігластво. «Та й що з них узяти — дівчатка, ще молоді зовсім.» Служниці були одного віку з Дані, виглядали дорослими жінками зі своїми чорними гривами, мідною шкірою та мигдалевими очима, і все ж лишалися юними дівчатами. Їх подарували Дані на весілля з халом Дрого, і він же привіз їй ту шкуру, що була на ній зараз — шкуру зі спини та голови хракара, білого лева Дотракійського моря. Для неї шкура була завелика і трохи тхнула пліснявою, зате дарувала відчуття, що її сонце-та-зорі досі з нею.

Першим нагорі сходів з’явився зі смолоскипом у руці Сірий Хробак. Його спижевий шоломець був увінчаний трьома шпичками. Позаду йшли четверо Неблазних, несучи на плечах мертву людину. Їхні шоломці мали по одній шпичці, а обличчя застигли так нерухомо, неначе їх самих вилили зі спижу. Труп поклали до її ніг; пан Барістан відкинув заплямований кров’ю покрів. Сірий Хробак нахилив смолоскипа, щоб Дані краще бачила.

Обличчя мерця було гладеньке, без жодної волосини. Щоки хтось розчахнув гострим залізом від вуха до вуха. Мрець був високий, синьоокий, на вроду показний. «Дитина Лису чи Старого Волантису, викрадена з якогось корабля зажерливими корсарами і продана у рабство до червоного Астапору.» Очі його були розплющені, але сочилися кривавими слізьми не вони, а рани. Ран же на тілі було стільки, що й не полічиш.

— Ваша милосте, — мовив пан Барістан, — на цеглинах провулку, де його знайшли, було змальовано гарпію…

— …і змальовано кров’ю. — Даянерис уже знала, про що мова. Сини Гарпії уночі коїли своє злодійське харцизство, і біля кожного трупа лишали свою позначку. — Сірий Хробаче, як сталося, що цей чоловік був сам-один? Де його супутник?

За її наказом Неблазні тепер ходили уночі вулицями Меєрину тільки по двоє.

— Царице, — відповів очільник Неблазних, — ваш слуга Непохитний Щит не тримав варти минулої ночі. Він пішов… до певного місця… випити і поспілкуватися у товаристві…

— До певного місця? Ви про що?

— До будинку насолоди, ваша милосте.

«До бурдею.» Половина її відпущенців була з Юнкаю — міста, де Мудрі Хазяї славилися добре навченими постільними рабами. «Навченими мистецтва семи зітхань.» Останнім часом бурдеї повитикалися усім Меєрином, наче гриби після дощу. «Вони ж нічого іншого не вміють. А жити якось треба.» Харчі щодня дорожчали, а ціна людської плоті, навпаки, спадала. У бідніших частинах міста, між великими східчастими пірамідами меєринського рабовласницького панства, було вдосталь бурдеїв, де задовольняли потяг до кохання у будь-який спосіб, хай найчудернацькіший. І вона це знала. «І все ж таки…»

— Чого євнухові шукати у бурдеї?

— Якщо чоловік не має чоловічих причиндалів, то ще не означає, ваша милосте, що він не має чоловічого серця, — відповів Сірий Хробак. — Сьому-одному казали, що ваш слуга Непохитний Щит іноді платив гроші жінкам у бурдеях за те, щоб ті лежали з ним поруч, обіймаючи.

«Кров дракона не повинна плакати.»

— Непохитний Щит, — сказала вона з сухими очима. — Таке було його ім’я?

— З ласки вашої милості, саме таке.

— Хороше ім’я.

Добрі Хазяї Астапору не дозволяли своїм воякам-невільникам мати імена. Після звільнення астапорських рабів руками Дані багато Неблазних повернули собі імена, які мали від народження, а інші — самі вибрали собі нові.

— Чи відомо, скільки нападників підстерегло Непохитного Щита?

— Сей-один не знає. Багато.

— Принаймні шість, а чи й більше, — мовив пан Барістан. — Судячи з вигляду ран, на нього накинулися одразу з усіх боків. Але піхви були порожні. Можливо, він зумів поранити когось із нападників.

Попередня
-= 16 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!