Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

— То виманіть їх назовні з пірамід на якусь нагоду. Приміром, на весілля. Чом би й ні? Пообіцяйте свою руку Гіздахрові, усі Великі Хазяї прийдуть подивитися на ваше одруження, і коли вони напхаються до Храму Грацій, випустіть на них нас.

Дані скривилася від огиди. «Він чудовисько. Безстрашне і рішуче, але чудовисько.»

— Чи не плутаєте ви мене з астапорським царем-різником?

— Краще бути різником, ніж м’ясом. Усі царі й королі — різники. Хіба цариці й королеви якісь інакші?

— Та, що перед вами — інакша.

Дааріо стенув плечима.

— Більшість цариць не мають іншого хисту, ніж зігрівати своїм царям постіль і лупити їм синів, як квочки. Коли вам люба така доля, то йдіть собі за Гіздахра.

У ній спалахнув гнів.

— Ви забулися, хто я така?

— Ні. А ви?

«За таке нахабство Візерис відтяв би йому голову.»

— Я — кров дракона. Не смійте повчати мене! — Дані підвелася, левова шкура впала з її плечей додолу. — Негайно залиште мене!

Дааріо подарував їй глибокий вишуканий уклін.

— Живу, щоб служити вам.

Коли він пішов, Даянерис знову покликала до себе пана Барістана.

— Я хочу, щоб «Буревісники» повернулися у поле.

— Перепрошую, ваша милосте? Але ж вони щойно прибули…

— Хочу, щоб їх тут не було! Хай пильнують околиці юнкайських земель і захищають каравани з Хизайського проходу. Віднині Дааріо доповідатиме вам. Шануйте його, як належить за званням і станом, стежте, щоб йому та його воякам добре і вчасно платили. Але за жодних обставин не пускайте в мою присутність.

— Слухаю волю вашої милості.

Тієї ночі вона не могла заснути, лише перекидалася і крутилася у ліжку. Потім зважилася навіть покликати Іррі, сподіваючись розрадитися її пестощами, але невдовзі відштовхнула юну дотракійку. Іррі була мила, приязна, лагідна і покірна… але вона не була Дааріо.

«Що я наробила? — думала вона, скрутившись бубликом у порожньому ліжку. — Я так довго чекала на його повернення. І ось вигнала геть.»

— Він зробив би з мене чудовисько, — прошепотіла вона, — криваву царицю.

Але потім їй пригадався Дрогон і дракони у ямі. «На моїх руках уже є кров. І на серці. Ми не такі вже різні, Дааріо та я. Ми обидва — криваві чудовиська.»

Зниклий князь

«Де він швендяє? Чому так довго?» — питав себе Гриф, міряючи кроками чардак «Соромливої діви». Невже вони втратили Хальдона так само, як Тиріона Ланістера? Чи не схопили його волантинці? «Хоч би Качур з ним пішов.» Самому Хальдонові Гриф уже колишньої віри не йняв, відколи у Сельорисі той дозволив карликові накивати п’ятами.

«Соромлива діва» стояла на припоні коло однієї з найпоганючіших ділянок довгого і безладно облаштованого річкового берега між старим човном-плотом, що не відвалював од пришибу вже багато років, та яскраво розцяцькованою мартоплясовою мавною. Мартопляси були жваві та галасливі, часто виголошували один одному бундючні промови з власних вистав і майже без упину пиячили.

День був спекотний, липкий — як усі, відколи вони залишили Смуток. Безжальне південне сонце заливало білим вогнем забитий кораблями берег коло Волон Терису; але спека була найменшою та найостаннішою з Грифових турбот. «Золота Дружина» стояла за п’ять верст на південь від міста, далеко північніше звідти, де він чекав її знайти. А на півночі від Волантису саме з’явився тріарх Малакво з п’ятьма тисячами піхоти та тисячею кінноти, щоб перетнути сердюкам шлях до гирла. Даянерис Таргарієн лишалася за цілий світ звідси, а Тиріон Ланістер… він міг бути де завгодно. Якби боги були ласкаві, Тиріонова потворна голова їхала б, відтята від тіла, півдорогою до Король-Берега. Та певніше за все, карлик сидів десь неподалік живий-здоровий, п’яний, як чіп, і вигадував якесь нове неподобство.

— Де того Хальдона лихо носить? — пожалівся Гриф пані Леморі. — Скільки треба часу, щоб купити трьох коней?

Вона стенула плечима.

— Хіба не безпечніше, мосьпане, поки що лишити хлопця на човні?

— Безпечніше — так. Розумніше — ні. Він уже дорослий чоловік, і це стежка, якою він народився простувати.

Гриф не мав настрою сперечатися. Йому обридло ховатися, обридло чекати, обридло берегтися і озиратися. «Я вже не маю часу для обережності.»

— Нам коштувало чималих зусиль ховати принца Аегона всі ці роки, — нагадала йому Лемора. — Я знаю, що йому настане час помити волосся і оголосити про свої права. Але ж не зараз. Тільки не перед табором найманців.

— Якщо Гаррі Стрікланд бажає йому зла, ховати принца на «Соромливій діві» — марна справа. Стрікланд має десять тисяч мечів під рукою. А ми маємо Качура. Аегон — уособлення всього, що можна чекати від принца і можновладця. Їм треба це побачити — Стрікландові та решті. Це ж власне військо принца.

Попередня
-= 160 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!