Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

— А ти страшний, як козяча смерть, навіть для людини, що мертва вже дванадцять років. Синє волосся? Що за дурня? Коли Гаррі сказав, що ти скоро припхаєшся, я трохи не обісрався з несподіванки. Ти ба, і Хальдон тут! На пику, як завше, холодний, мов дірка здохлої хвойди. А ходить гордо, наче в сраку ратище запхав! Тебе я теж радий бачити.

Сердюк обернувся до Молодого Грифа.

— А це в нас хто? Мабуть…

— Мій зброєносець. Знайомся, хлопче — це Франклин Буйцвіт.

Принц привітав лицаря, кивнувши головою.

— Буйцвіт — прізвище байстрюцьке. Ви походите з Обширу.

— А чого ж ні! Моя мати була пралею у Сидрівці, аж раптом один із княжих синів її зґвалтував. То я, виходить, Фосовей брунатного яблука, чи щось таке. — Буйцвіт майнув їм рукою, щоб заходили до воріт. — Ходімо зі мною. Стрікланд скликав старшину до намету. Військова рада. Кляті волантинці струшують списами і питають про наші наміри.

Вояки «Золотої Дружини» мулялися ззовні своїх наметів: кидали кості, сьорбали з кухлів, відганяли мух. Грифові стало цікаво, скільки з них знають, хто він такий. «Авжеж небагато. Дванадцять років — довгий час.» Навіть ті, хто свого часу їхав у походах поруч із ним, можуть не впізнати вигнаного князя Джона Конінгтона з вогняно-рудою бородою у чисто голеному, вивітреному часом обличчі сердюка Грифа під синім волоссям. Наскільки було відомо більшості з них, Конінгтон спився на смерть у Лисі після вигнання з полку за безчесний вчинок — крадіжку з полкової скарбниці. Йому й досі муляла ця вимушено-ганебна брехня, але Варис наполягав на її необхідності.

— Нам не треба пісень про шляхетних і звитяжних вигнанців, — цокотів євнух своїм набридливим голосом. — Хто гине смертю хоробрих — того довго пам’ятають, а боягузів та п’яниць швидко забувають.

«Що євнух може знати про честь воїна?» Гриф погодився на євнухову оборудку заради добра для хлопця, але не почав її від того любити. «Хоч би дожити побачити малого на Залізному Престолі. Відтак Варис заплатить за свою зухвалість, і за всі інші образи теж. Отоді побачимо, кого швидше забудуть.»

Намет отаман-полковника було шито з золототканої парчі та оточено кільцем високих списів із визолоченими черепами на кінцях. Один із черепів був більший за інші та моторошно спотворений; під ним висів ще один, не більший за кулачок дитини. «Маелис Мерзенний та його безіменний брат.» Інші черепи один від одного різнилися мало, хіба що деякі були потріскані від ударів, що принесли смерть хазяям, а один мав підпиляні на вістря зуби.

— Котрий тут Милош? — мимоволі запитав Гриф.

— Онде наприкінці, — вказав Буйцвіт. — Чекайте. Я про вас оголошу.

Він прослизнув до намету, залишивши Грифа з роздумами та спогадами перед золотим черепом старого друга. За життя пан Милош Тойн був на обличчя бридкий, як гріх. Його уславлений пращур, темнавий та хвацький Теренс Тойн, про якого склали безліч пісень, мав таке прегарне обличчя, що й королівська коханка не встояла перед спокусою. Милош, навпаки, мав вуха, наче ручки дзбана, криву щелепу і найбільший ніс, бачений Джоном Конінгтоном за життя. Втім, коли він до тебе посміхався, ніщо з того не важило. Чорносердом його кликали за знак на щиті, але Милошеві припав до смаку натяк, що так красномовно проказувало його прізвисько.

— Отаманові на користь, коли його бояться — хоч друзі, хоч вороги, — зізнався він одного разу. — Мають мене за безжального горлоріза — то й нехай.

Насправді все було навпаки — воїн аж до кісток, Тойн був лютий у битві, але завжди правдивий у суді, батько своїм воякам, щедрий та милостивий до вигнаного князя Джона Конінгтона.

Смерть позбавила пана Милоша вух, носа і теплоти у посмішці — хоча сама посмішка лишилася, перетворившись на блискучий золотий вишкір. Шкірилися усі черепи на жердинах — навіть Лихого Булата на високому ратищі посередині. «Чого йому зуби шкірити? Він помер переможений і самотній, розчавлений поневіряннями у чужій землі.» На смертному ложі пан Аегор Водограй віддав свій уславлений наказ: виварити плоть із черепа, вмочити у розтоплене золото і нести на жердині перед полком, коли той перетне море, щоб повернути вигнанцям Вестерос. Його наступники наслідували приклад першого полковника.

Якби вигнання Джона Конінгтона обернулося інакше, він міг би стати одним із тих наступників. У полку він прослужив п’ять років, піднявся з лав вояцтва до почесного місця правиці Тойна. Якби він лишився, то найвірогідніше, після смерті Милоша саме його обрали б отаман-полковником замість Гаррі Стрікланда. Але Гриф не шкодував про обраний шлях. «Коли я повернуся на Вестерос, то не черепом на жердині.»

Попередня
-= 163 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!