Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Лазвель Пик застукотів кісточками пальців по столі.

— Століття минуло від нашого вигнання, та дехто ще й досі має друзів у Обширі. Могуття Вирію може виявитися меншим, ніж його собі малює Мейс Тирел.

— Принце Аегоне, — мовив Трістан Водограй, — ми ваші вірні прибічники. То ви конче вирішили — рушати на захід замість сходу?

— Вирішив! — палко відповів Аегон. — Якщо моя тітонька вдовольнилася Меєрином, хай сидить там, мені байдуже. Я обійму Залізний Престол сам — звоювавши його вашими мечами та вашою вірністю. Рушаймо швидко, вдармо міцно — і здобудемо кілька перемог ще до того, як Ланістери взнають про нашу висадку. Тоді за нашу справу стануть інші.

Водограй посміхнувся на знак схвалення. Інші перезирнулися задумливо. Тоді Пик мовив:

— Ліпше загинути на Вестеросі, ніж на гемонській дорозі.

Марк Мандригуля реготнув і додав:

— Як на мене — ще ліпше жити на багатих землях у добрячому замку.

Франклин Буйцвіт ляснув долонею по руків’ю меча і мовив:

— Така нагода врізати голови кільком Фосовеям! Я з вами.

Коли решта почала говорити, перебиваючи одне одного, Гриф зрозумів, що вітер перемінився. «Такого Аегона я ще не бачив.» Задум не був зваженим і поміркованим, але Грифові набридла зваженість, остогидла обережність, таємниці, чекання невідомо чого. З перемогою чи з поразкою — але він побачить Грифонове Сідало ще раз перед смертю і буде похований у могилі поруч із батьком.

Один за одним старшина «Золотої Дружини» підводилася, ставала на коліна і складала мечі до ніг його юного принца. Останнім до них приєднався Галайда Гаррі Стрікланд, незважаючи на тяжко намозолені ноги.

Коли вони виходили з намету отаман-полковника, сонце вже зачервонило західне небо і намалювало кармазинові тіні на золотих черепах. Франклин Буйцвіт запропонував поводити принца табором та познайомити з кількома ще невідомими йому «хлоп’ятами». Гриф дав свою згоду.

— Але пам’ятай: для решти полку він має лишитися Молодим Грифом, поки ми не перетнемо вузьке море. А вже на Вестеросі помиємо йому волосся і вдягнемо у обладунок.

— Гаразд, зрозумів. — Буйцвіт ляснув Молодого Грифа по спині. — Ходімо. Почнемо з куховарів. Заприятелювати з ними — на користь кожному.

Коли вони зникли, Гриф обернувся до Півмаестра.

— Їдьте на «Соромливу діву» та вертайтеся з пані Леморою і паном Роллі. Скрині Іліріо нам теж знадобляться. Там гроші й обладунок. Подякуйте від усіх нас Яндрі та Ізільї. На цьому їхню участь у справі скінчено. Але їх не забудуть, коли його милість сяде на свій престол.

— Слухаю, мій князю.

На тім Гриф облишив його і прослизнув до намету, який йому призначив для мешкання Галайда Гаррі.

Попереду лежав шлях, повний смертельних небезпек, але що з того? На кожного чекає смерть. Він просив собі лише трохи часу. Він чекав так довго — авжеж боги мають подарувати йому ще кілька років. Досить, щоб побачити, як хлопчик, котрого він кликав сином, посяде Залізний Престол. А він сам поверне собі власне дідицтво, власне ім’я, власну честь. І заспокоїть дзвони, що калатають у його снах щоразу, як він заплющуює очі.

Лишившись на самоті у наметі, який крізь відкинуту запону освітлювали золоті та червоні промені західного сонця, Джон Конінгтон скинув з плечей вовчого кожуха, стягнув через голову кольчужну сорочку, всівся на похідний стілець і стяг рукавичку з правиці. Ніготь на середньому пальці став чорний, наче гагатовий. Сіра тінь доповзла майже до першого суглоба. Кінчик персневого пальця теж почав темніти; коли він штрикнув його вістрям кинджала, то нічого не відчув.

«Смерть, — зрозумів він, — але повільна. Я ще маю час. Рік. Може, два. Чи й п’ять. Деякі кам’яні люди живуть десять. Удосталь, щоб перетнути море, знову побачити Грифонове Сідало. Покінчити з родом Узурпатора навіки і посадити сина Раегара на Залізний Престол.»

Тоді князь Джон Конінгтон зможе спокійно померти.

Вітрогони

Звістка пролетіла табором, наче гарячий вітер. «Вона наближається. Її військо вже виступило. Вона поспішає на південь, до Юнкаю, щоб віддати місто вогню, а всіх його мешканців — мечу. Ми ж вирушаємо на північ — назустріч.»

Жабик почув це від Дика Соломи, а той — від Старого Білла Кістки, а той — від пентосця на ім’я Миріо Миракіс, а той мав родича, який служив чашником при самому Строкатому Князі.

— Братик чув у наметі старшини, з власних вуст Кагго, — наполягав Дик Солома. — От побачите мені — ще до вечора забігаємо.

І не обдурив. Строкатий Князь надіслав наказ через старшину та осавулів: знімати намети, накладати бебехи на мулів, сідлати коней, рушати на Юнкай зі світанком.

Попередня
-= 167 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!