Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

— Дідька лисого юнкайська наволоч пустить нас до свого Жовтого Міста винюхувати їхніх дівок, — передбачив Бакк, косоокий мирійський арбалетник, ім’я котрого означало «біб». — Візьмемо в Юнкаї харчів, ну може, ще свіжих коней — та й на Меєрин, танцювати з драконовою королевою. Отож давай вистрибуй, Жабику. Зроби мечеві хазяїна гарненький гострий краєчок. Скоро він йому стане в пригоді.

У Дорні Квентин Мартел був великим князем, у Волантисі — помічником купця, а на берегах Невільницької затоки перетворився на Жабика — зброєносця дебелого і лисого дорнійського лицаря, котрого сердюки кликали «Зеленокишкою». Вояки з «Вітрогонів» брали собі й іншим ті імена, які самі бажали, і міняли їх з кожної примхи. Прізвисько «Жабик» причепилося до нього, бо він поспіхом підскакував з місця щоразу, як здоровило гарчав наказ.

Навіть полковник «Вітрогонів» зберігав своє справжнє ім’я в таємниці від усіх. Деякі «вільні кумпанства» найманців народилися під час століття крові та безладу, що вчинилися з Лихом Валірії. Інші виникали напередодні, а назавтра гинули, не лишивши сліду. «Вітрогони» відлічували у минуле всього тридцять років і знали лише одного полковника — розважливого, м’якого на мову та сумного очима пентоського вельможу на прізвисько Строкатий Князь. Його волосся та кольчуга були сіро-срібні, зате стара розкошлана кирея пошита зі скручених жмутів краму багатьох кольорів: синього, сірого та лілового; червоного, золотого та зеленого; порфіру, яскравого кармазину, небесного лазуру… але всіх до останнього — вицвілих на сонці.

Коли Строкатому Князеві було двадцять і три роки — так оповідав Дик Солома — магістрати Пентосу обрали його новим князем міста, скаравши попереднього на горло лише за кілька годин перед тим. Та замість прийняти високу честь, він оперезався мечем, сів на улюбленого коня і здимів до Спірних Земель. Відтоді його в Пентосі не бачили. Він бився разом із «Другими Синами», «Залізними Щитами», «Дівиними Воями», а тоді спільно з п’ятьма братами по зброї зібрав «Вітрогонів». За тридцять років по тому з шести засновників полку серед живих лишився тільки він сам.

Жабик не знав, що з того правда, а що ні. Відколи він вписався до лав «Вітрогонів» у Волантисі, то бачив Строкатого Князя лише здалеку. Дорнійці були новаками, свіжим м’ясом, опудалами для стріл, трійцею серед трьох тисяч. Їхній полковник приятелював з більш високим товариством.

— Я вам не зброєносець! — завзято заперечував Квентин, коли Геріс Пийвода — відомий тут як Дорнійський Геріс, на противагу Герісові Рябоспину і Чорному Герісові, а іноді як просто Пий, бо здоровило несамохіть прохопився його прізвиськом — розказав, що придумав. — Я вислужив остроги у Дорні. Я такий самий лицар, як ви!

Але Геріс мав рацію — вони з Арчем мали захищати Квентина. І задля цього тримали його при боці здоровила.

— Арч серед нас найкращий боєць, — переконував Пийвода, — але тільки ти маєш надію на шлюб з драконовою королевою.

«Або під вінець, або лютий кінець; у кожному разі я скоро її побачу.» Але що більше Квентин Мартел чув про Даянерис Таргарієн, то більше лякався скорої зустрічі. Юнкайці твердили, що вона годує драконів людською плоттю і купається у крові цнотливих дівчат, щоб берегти шкіру гладкою та пружною. Біб із того кепкував, зате полюбляв патякати про розпусність срібної королеви.

— Один із її полковників походить з родини, де чоловіки мають прутні у стопу завдовжки, — казав сердюк, — та їй навіть цього мало. Вона жила серед дотракійців, звикла підставлятися їхнім коням, і тепер нема такого чоловіка, щоб гарненько закоркував її роздовбану дірку.

Меткий волантинський мечник на прізвисько Книжкар, котрого завжди бачили з носом, устромленим у якийсь старий крихкий сувій, вважав драконову королеву навіженою і спраглою до крові.

— Її хал убив її брата, щоб вона стала королевою. Тоді вона вбила хала, щоб зробитися халісі. Вона приносить криваві жертви, бреше, як дише, з кожної дурної примхи обертає гнів проти вірних їй людей. Вона порушує мир, катує послів… утім, ще її батько був навіжений — це в них у крові.

«У крові.» Король Аерис II був навіжений, божевільний — увесь Вестерос знав про нього. Він вигнав двох своїх Правиць і спалив третього. «Якщо Даянерис така ж спрагла до крові, як її татечко — чи справді мені варто одружуватися з нею?» Великий князь Доран ніколи не згадував, що таке можливе.

Жабик радий був лишити Астапор позаду. Червоне Місто з усіх, які він сподівався спізнати, найбільше нагадувало пекло на землі. Юнкайці вщент забили поламану браму, щоб утримати мертвих і напівмертвих усередині, але видовиська, що трапилися Квентинові Мартелу на очі за один короткий перехід вулицями червоної цегли, мали лякати його решту життя. Річка, забита трупами. Жриця у подертих шатах, насаджена на палю, в хмарі лискучих зелених мух. Напівмертві люди, що шкутильгають вулицями, загиджені власною кров’ю та лайном. Діти, що б’ються за недоварених цуценят. Останній вільний цар Астапору, що верещить голий у ямі, де його травлять двома десятками голодних псів. І вогні — всюди вогні пожеж. Заплющивши очі, він досі бачив їх: вихори полум’я з цегляних пірамід, більших за будь-які бачені ним замки, стовпи масного диму, що звиваються угору, наче велетенські чорні змії.

Попередня
-= 168 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!