Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Люди й коні жвавою ристю досягли дерев на дальньому краї багнистої рівнини, де під місяцем догнивали мертві пагони зимової пшениці. Аша поставила вершників у позадній сторожовий загін, щоб підганяти тих, хто раптом відстане, і нікого не загубити. Високі смереки та старі покручені дуби зімкнулися навколо. Недарма замок навіть у назві мав пущу — дерева тут були старі та величезні, подекуди моторошні. Гілля сусідніх дерев перепліталося разом, страшно рипіло з кожним подихом вітру, а на верхівках, здавалося, шкрябало лик самого місяця. «Що швидше ми звідси зникнемо, то краще, — подумала Аша. — Глибоко у своїх дерев’яних серцях ці дерева нас ненавидять.»

Вони продовжили шлях на південь та південний захід, аж доки дерев’яні вежі Жбиру-в-Пущі не зникли з очей, а звуки сурм не загубилися між дерев. «Вовки забрали свій замок, — подумала вона, — то може, дадуть нам спокій.»

Тріс Ботлик наздогнав її та поїхав поруч.

— Ми йдемо не туди, — мовив він, показуючи на місяць там, де він виглядав з-за навісу гілок. — Треба повертати на північ, до кораблів.

— Спочатку на захід, — заперечила Аша. — На захід, доки не зійде сонце. А тоді вже на північ.

Вона обернулася до Рольфа Карлика і Рогона Іржавої Бороди — найкращих її вершників.

— Їдьте уперед і перевірте, щоб попереду нікого не було. Не хочу несподіванок, коли дістануся берега. Якщо натрапите на вовків, привезіть мені звістку.

— Як натрапимо, привеземо, — буркнув Рогон крізь здоровенну руду бороду.

Розвідники зникли серед дерев. Решта залізняків знову рушила в дорогу, але не надто швидко. Дерева ховали місяць і зорі, підстилка під ногами була чорна і зрадлива. Не проминули вони й версти, як кобила її родича Квентона спіткнулася в ямі та зламала собі передню ногу. Квентон мусив перерізати їй горло, щоб припинити жалібний вереск.

— Треба зробити смолоскипи! — наполягав Тріс.

— Вогонь приведе до нас північан. — Аша стиха вилаялася, питаючи себе, чи не помилилася, коли залишила замок. «Ні, не помилилася. Якби ми лишилися битися, то нас усіх би вже перебили.» Але й блукати у пітьмі її не дуже вабило. «Ці дерева убили б нас, якби могли.» Вона зняла шолома й відкинула назад змокріле волосся. — За кілька годин зійде сонце. Ми станемо тут і відпочинемо до світанку.

Спинитися було легко, але відпочинок дався тяжко. Жоден не міг спати — навіть Похнюплений Дал, відомий серед приятелів тим, що спав на веслах, коли їх тягнув. Дехто з вояків передавав з рук у руки міх яблучного вина Галбарта Гловера. Хто прихопив харчів — ділився з тими, хто не прихопив. Вершники погодували та напоїли коней. Родич Квентон Грейджой надіслав трьох людей угору деревами — подивитися, чи не горять у лісі смолоскипи. Кром гострив сокиру, К’ярл Дівчисько — меча. Коні щипали мертву буру траву та бур’яни. Рудокоса Хагенова донька вхопила Тріса Ботлика за руку і потягла за дерева — коли ж той вивільнився і відмовився, то замість нього спіймала і повела геть Шестипалого Харла.

«Якби ж і я могла отак.» Якби ж востаннє забутися у К’ярлових обіймах… Аші муляло у животі погане передчуття. Чи відчує вона ще колись під ногами чардак «Чорного вітру»? А якщо відчує, то куди попливе? «Острови для мене закриті — хіба що я зігну коліна, розсуну ноги і дозволю Ерікові Бий-Залізо зробити свою справу. Жоден порт у Семицарстві не зрадіє кракеновій доньці.» Але ж можна вдатися до торгівлі, як пропонував Тріс, або втекти до Порогів і там зробитися піраткою. «Або…»

— Кожен із вас отримає шматочок принца, — пробурмотіла вона.

К’ярл почув її та вишкірився.

— От би мені шматочок тебе, — прошепотів він, — той солодкий шматочок, що…

Раптом щось вилетіло з кущів і впало просто посеред них з глухим стукотом, ще кілька разів стрибнувши і перекинувшись. Воно було кругле, темне і вогке, з довгим волоссям, що накрутилося навколо. Коли кинута річ нарешті зупинилася серед коренів дуба, Язикатий Грім мовив:

— Рольф Карлик став трохи менший на зріст.

Половина людей вже стояла на ногах, хапаючи щити, списи і сокири. «Смолоскипів вони не запалили, — встигла подумати Аша, — а ліси ці знають краще за будь-кого з нас.» Раптом навколо вибухнули дерева, і уперед із виттям кинулися північани. «Вовки, — подумала вона, — виють, як бісові вовки. Бойовий клич півночі.»

Залізняки зустріли нападників власним кличем, і закипів бій. Про нього не складе пісню жоден співець, і маестер не напише літопис для улюблених Читайлом книжок. Тут не майоріли прапори, не ревли роги, і жоден вельможний князь не скликав навколо себе людей почути останню волю і наказ. Вони билися у досвітній пітьмі, тінь проти тіні, запиналися на коренях та каменях, послизалися на грязюці й гнилому листі. Залізняки були вбрані у кольчуги та просолену шкіру, північники — у хутра, шкури та соснове гілля. Згори на битву дивилися зорі й півмісяць, пробиваючи блідими променями дірки у плутанині голих гілок над головами.

Попередня
-= 182 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!