Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

І нарешті, сморід. Він висів у гарячому вологому повітрі — багатий відтінками, могутній, нездоланний. «Тут тобі й риба, і квіти, і трохи слонячого гівна. Щось солодке і щось земне, щось здохле і зогниле.»

— Це місто смердить, як стара шльондра, — оголосив Тиріон. — Зморшкувата повія, що ллє між ніг парфуми, аби не так гидко тхнуло. Та я не скаржуся. Що до повій, то молоді запашніші, зате старі вміють утнути хитріші витівки.

— Тобі про те краще судити, ніж мені.

— Авжеж. Бо ж до того бурдею, де ми стрілися, ти зазирнув випадково, га? Хотів у септі помолитися, не інакше? А на колінах у тебе крутилася, звісно, твоя юна цнотлива сестра.

Лицар насупився.

— Хай твій гострий язик перепочине. Щоб раптом не зав’язався вузлом.

Тиріон проковтнув відповідь — йому ще не минулася напухла губа від останнього разу, коли він надто роз’ятрив почуття лицаря-здорованя. «Важкі руки і брак чуття гумору — поганий союз.» Це була наука, яку він добре засвоїв дорогою з Сельорису. Думки перекинулися на чобіт, на гриби у носаку. Полонитель обшукав його не так ретельно, як мав би. «Вихід є завжди, хай такий. Живим я Серсеї не віддамся.»

Далі на південь знову почали з’являтися ознаки заможності. Покинуті будівлі стрічалися рідше, голі діти геть зникли, брави у дверях були вдягнені з пишнішим розмаїттям. Декілька заїздів осторонь шляху на вигляд дарували подорожнім надію прокинутися зранку не з перерізаною харцизами горлянкою. Вздовж річкового шляху на залізних стовпах висіли ліхтарі, розгойдуючись під вітром. Вулиці потроху ширшали, будівлі ставали вищі й кращі, над деякими з’явилися бані кольорового скла. У дедалі густіших сутінках, коли в будинках запалювали вогні, скло починало жевріти блакиттю, черленню, зеленню та порфіром.

І все ж у повітрі маяло щось таке, од чого Тиріон почувався незатишно. Він знав, що на захід від Ройни корабельні Волантису юрмилися жеглярами, невільниками та купцями, а їхні потреби вдовольняли шинки, заїзди та бурдеї. На схід від річки чужинці з-за моря стрічалися рідше. «Нам тут не дуже раді» — зрозумів карлик.

Уперше проминаючи слона, Тиріон не міг не вирячити очі. Коли він був малим, то бачив слониху в звіринці Ланіспорту, але вона здохла, як йому було сім років… і до того ж тутешнє сіре чудовисько було вдвічі більше за ту крихітку. Трохи далі вони натрапили на меншого слона — білого, як стара кістка, запряженого у гарно оздоблений возик.

— Чудернацьких тут волів у гарби запрягають, — мовив Тиріон до свого полонителя. — Другий хвіст попереду, ще й роги не на лобі.

Та коли на його жарт не відповіли, він остаточно замовк, втупишись у білу слонячу дупу. Слонів таких у Волантисі водилося — не злічити. Наближаючись до Чорної Стіни та велелюдних стогн коло Довгого Мосту, вони побачили ще з десяток. Великі сірі теж стрічалися — могутні звірі тягли на своїх спинах цілі замки. Надвечір, коли почало сутеніти, напівголі невільники повикочували на вулиці вози для слонячого гною; їхня робота полягала в тому, щоб лопатами збирати паруючі купи, залишені й малими, і великими. Навколо таких возів завжди роїлися хмари мушви, тому раби-гноєвози мали на щоці наколоте зображення мухи, що позначало їх самих та їхню працю. «От робота для моєї милої сестри, — міркував Тиріон. — Яка б вона була звабна з невеличкою лопаткою та мушкою на гладенькій рожевій щічці.»

Крок довелося стишити — річковий шлях було геть забито людом та тваринами, і майже всі рухалися на південь. Лицар рушив разом із ними, наче колода, підхоплена течією. Тиріон міряв очима купи людей, що минали їх з обох боків. Дев’ятеро з кожних десятьох мали на щоках позначки невільників.

— Тут стільки рабів… куди це вони?

— На захід сонця червоні жерці запалюють ніч-ватри. Сьогодні проповідь казатиме верховний жрець. Я б радий уникнути, але Довгого Мосту можна дістатися лише повз червоний храм.

За три перехрестя вулиця відкрилася на величезний майдан, повний смолоскипів. І саме там Тиріон побачив його. «Рятуй мене, Седмице! Та він утричі більший за Великий Септ Баелора!» Храм Господа Світла — громаддя стовпів, сходів, парапетів, мостів, веж та бань, що перетікали одне в одне, мовби різьблені з однієї велетенської скелі — височів над містом, наче пагорб Аегона у Король-Березі. У кольорі храмових стін сплелися, сплавилися і поєдналися, наче хмари на заході сонця, кількасот відтінків черлені, міді й золота. Тонкі високі вежі струменіли в небо, наче застиглі язики вогню. «Полум’я, обернуте каменем.» Обабіч храмового ґанку палали високі вогнища; саме між ними почав свою промову верховний жрець Господа Світла.

Попередня
-= 185 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!