Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

— Що вони накоїли? — поцікавився Тиріон мовби знічев’я.

Лицар роздивився написи на табличках.

— Жінка — невільниця, що підняла руку на господиню. Старого звинуватили у розпалюванні бунту і вивідуванні для драконової королеви.

— А молодший що зробив?

— Убив свого батька.

Тиріон уважніше роздивився напівзогнилу голову. «Ти ба, майже посміхається.»

Трохи згодом лицар на мить зупинився роздивитися коштовний убір для голови на подушці лілового оксамиту, потім рушив далі й за кілька кроків знову зупинився — цього разу поторгуватися за пару рукавичок коло ятки шкіряних справ майстра. Тиріон мовчки подякував за перепочинок. Від жвавого кроку йому вривався подих, а зап’ястки вже натерло кайданами.

Від дальнього кінця Довгого Мосту лишалося вже недалечко — спершу крізь велелюдний західний берег, а тоді освітленими миготливим вогнем вулицями, де кишіли жеглярі, раби та п’яні гульвіси. Повз Тиріона з лицарем протупав слон, з вежі на спині котрого стирчало півдесятка напівголих дівчат; вони дражнили перехожих цицьками і вигукували «Малакво, Малакво!». Видовисько було заворожливе, і Тиріон, звабившись ним, трохи не вступив у теплу купу лайна, залишеного слоном. В останню мить його врятував лицар, сильно смикнувши за ланцюги; Тиріон запнувся і ледь не перекинувся набік.

— Чи далеко ще? — запитав карлик, отямившись.

— Та осьде. Рибницький майдан.

Місцем, куди вони прямували, виявився «Гостиний двір» — чимала чотириповерхова споруда, що розкинулася посеред прибережних комор, бурдеїв та шинків, наче жирний здоровань у оточенні малих дітей. Трапезна у «Дворі» була більша за половину панських трапезних у замках Вестеросу — тьмяна плутанина столів, лав, стінних заглибин та ванькирів, де чорні сволоки і потріскана стеля лунко відбивали голоси жеглярів, купців, капітанів, міняйл, гуртових торговців та невільникарів, які одночасно брехали і шпетили один одного півсотнею різних мов.

Тиріон мовчки схвалив місце для ночівлі. Заклад був найбільший у місті — перший вибір капітанів, перевізників, купців. Схожа на печеру і заюрмлена, мов мурашник, трапезна мала чути і бачити безліч гендлів та змов — Тиріон досить знав про Волантис, щоб зрозуміти з першого погляду. Хай лишень Гриф з’явиться тут разом із Качуром та Хальдоном… тоді Тиріон миттю поверне собі волю. А поки варто набратися терпіння — колись та має з’явитися слушна нагода.

Кімнати нагорі, одначе, виявилися не надто розкішні — особливо найдешевші, на четвертому поверсі. Запхана у куток будівлі під гострий дах, винайнята Тиріоновим полонителем опочивальня мала низьку стелю, продавлену засмерділу перину і похилу підлогу з дощок, яка нагадала Тиріонові його гостину в Соколиному Гнізді. «Дяка, хоч усі стіни є.» Кімната навіть мала вікна — якими, власне, вичерпувалися її вигоди… коли не рахувати залізне кільце, зручно вмуроване у стіну для припинання рабів. Полонитель спинився на мить запалити лойову свічку, а тоді хутко причепив Тиріонові кайдани до кільця.

— Та невже? — слабенько брязнувши залізом, заперечив карлик. — Куди я подінуся? Вистрибну в вікно?

— Може, й вистрибнеш, хто тебе зна.

— Та ми ж на четвертому поверсі, а літати я не вмію!

— Ти вмієш падати. А мені потрібен живим.

«Ну гаразд, але навіщо? Серсеї байдуже.» Тиріон знову брязнув ланцюгами.

— А я тебе знаю, добрий лицарю. — Насправді загадка була нескладна. Ведмідь на вапенроку, герб на щиті, втрачений зацний титул, згаданий самим лицарем… — Знаю, хто ти й звідки. А якщо ти знаєш, хто я, то мав би згадати, що я був Правицею Короля та сидів у одній раді з Павуком. Чи не цікаво тобі, що саме євнух відіслав мене у цю подорож? — «Ну, він та ще Хайме, але брата я не приплітатиму.» — Тож я такий самий його посіпака, як і ти. Навіщо нам сваритися?

Але лицар у відповідь неочікувано спохмурнів.

— Так, я брав Павукове золото, не брехатиму. Але його посіпакою не був ніколи. Зараз моя вірність належить іншій.

— Серсеї? То й дурний. Сестра хоче лише моєї голови, а ти маєш гарного гострого меча. То чого не скінчити ці вихиляси просто зараз і не позбавити нас обох зайвого клопоту?

Лицар зареготав.

— Це такі карликові хитрощі? Прохати смерті, сподіваючись лишитися живим? — Він рушив до дверей. — Принесу тобі щось із кухні.

— Дякую за добрість. Я почекаю тут.

— Авжеж почекаєш.

І все ж, виходячи, лицар ще й замкнув двері важким залізним ключем. «Гостиний двір» славився своїми замками. «Безпечно, як у в’язниці — гірко подумалося карликові, — та хоч дяка, що вікна є.»

Тиріон знав, що навряд чи зуміє вивільнитися з кайданів — але ж не міг не спробувати. Проте у намаганні просунути долоню крізь обручі він лише обідрав собі шкіру і зросив зап’ясток кров’ю; що ж до кільця у стіні, то висмикнути його було годі й думати. «А бодай би тобі всралося» — зрештою подумав він знесилено, розкидавшись на підлозі, скільки дозволяли ланцюги. Ноги почали хапати судоми; ніч обіцяла бути болісною та незручною. «І певно, лише першою з багатьох.»

Попередня
-= 188 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!