Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

— А ти нівроку до їжі допався, — зауважив лицар.

— Я чув, у пеклі годують різною гидотою. То хоч зараз наїмся.

Тиріон зиркнув на двері, до яких щойно увійшов чоловік — високий та сутулий, з гострою бородою, пофарбованою ліловими плямами. «Мабуть, тирошійський купець.» Разом із ним увірвалися уривки галасу: плач мартинів, сміх жінок, голоси торговців рибою. Тиріонові мало не здалося, що він бачить Іліріо Мопатіса — але то лише один із невеличких білих слонів проминув передні двері заїзду.

Мормонт намазав на корж трохи кав’яру і вкусив шматочок.

— Ти когось чекаєш?

Тиріон знизав плечима.

— Ніколи не знаєш, кого вітром принесе. Мою єдину кохану, батьків привид… чи, приміром, пташку-качура. — Він кинув до рота коника і захрумтів ним. — Непогано. Як для комахи.

— Минулого вечора тут тільки й балачок було, що про Вестерос. Якийсь князьок-вигнанець винайняв «Золоту Дружину», щоб силоміць повернути собі втрачені землі. Половина капітанів у Волантисі наввипередки поспішає вгору річкою до Волон Терису — пропонувати йому свої кораблі.

Тиріон саме ковтав нового коника і мало ним не вдавився. «Він кепкує, абощо? Скільки він знає про Грифа з Аегоном?»

— Побий мене лиха година! — мовив він. — А я ж хотів сам винайняти «Золоту Дружину». Треба якось повертати собі Кастерлі-на-Скелі.

«Невже це якась витівка Грифа? Навмисне поширює брехливі чутки? Якщо тільки…» А раптом гарненький принцик проковтнув принаду? Повернув на захід замість сходу, покинув сподівання на шлюб із королевою Даянерис… «Покинув драконів? Чи дозволить йому Гриф?»

— Я б і тебе залюбки винайняв, добрий лицарю. Адже батькове господарство — моє за правом. Присягни мені мечем, і коли я посяду свій стіл, то потоплю тебе в золоті.

— Якось я бачив людину, потоплену в золоті. Видовисько не з веселих. А меча мого ти матимеш хіба що в своїх тельбухах.

— Найпевніший засіб, коли раптом живіт заколодить, — зауважив Тиріон. — Мого батька попитай, коли не віриш.

Він потягнувся до кухля і зробив повільний ковток, намагаючись нічого не виказати обличчям. Напевне, то була хитрість, щоб приспати підозри волантинців. «Надурити капітанів, за всяку ціну посадити своїх людей на кораблі, а в морі захопити їх собі. Чи не це замислив Гриф?» Хтозна, може і спрацювати. У «Золотій Дружині» служило десять тисяч загартованих слухняних вояків. «Вояків, але не жеглярів. Грифові доведеться тримати меча коло кожної горлянки, а коли у Невільницькій затоці дійде до бійки…»

Повернулася служниця.

— Пані вдовиця приймуть вас наступним, шляхетний лицарю. Ви принесли їм дарунок?

— Так. Дякую.

Пан Джораг пхнув монету в долоню дівчини і відіслав геть. Тиріон насупився.

— Що за вдовиця така?

— Вдовиця-бережниця. На схід від Ройни її досі звуть хвойдою Вогарро, хоча ніколи у обличчя.

Але справа ніяк не хотіла ставати яснішою.

— А Вогарро — це був?…

— Слон, сім разів тріарх, дуже багатий, чиє могуття стояло на березі, а не плавало у морі. Інші люди будували кораблі та подорожували ними, а він будував пришиби і комори, купував і продавав крам, міняв гроші, страхував власників кораблів проти небезпек моря. Невільницькою торгівлею теж не гребував. А тоді захопився деким зі свого товару — постільною рабинею, навченою в Юнкаї науки семи зітхань. Коли про те дізналися, то зчинився великий рейвах… а ще більший — коли Вогарро звільнив рабиню і взяв собі за дружину. По його смерті вона перебрала на себе всі його справи. Звільнений раб не може жити у межах Чорної Стіни, тому маєток Вогарро її змусили продати, і відтоді вона оселилася тут, у «Гостиному дворі». Минуло тридцять два роки, а вона досі тут. Онде позаду тебе, у глибині двору — то вона і є. Сидить, приймає гостей та прохачів за своїм звичним столом. Ні, не витріщайся. Зараз вона з кимось балакає. Коли скінчить — настане наша черга.

— І оця стара шкиринда тобі допоможе? Як?

Пан Джораг підвівся.

— Дивись — і побачиш. Вона саме звільняється.

Тиріон зіскочив зі стільця, брязкаючи кайданами. «Сподіваюся на корисну науку.»

У обличчі жінки, що сиділа в своєму кутку двору, було щось від хитрої лисиці, а в очах — від мудрої змії. Біле волосся з роками так порідшало, що не ховало рожевого черепа. Під одним оком збереглися тонкі, ледь помітні рубці — там ніж вирізав їй сльозу. На столі валялися рештки сніданку: риб’ячі голові, кісточки оливок, недогризки хліба. Тиріон не міг не помітити вдалого вибору «звичного столу»: суцільний камінь за спиною, з одного боку — зелена арка для входу та виходу гостей, чудовий огляд передніх дверей заїзду… і водночас власне розташування сховане тінями та майже непомітне.

Попередня
-= 191 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!