Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Великий шафар примружився на віддалену шерегу дерев.

— Та їх там, мо’, ціла сотня сидить, — проказав чорний братчик із кислим понурим обличчям. — А мо’, й тисяча.

— Ні, — заперечив Джон Сніговій. — Вони залишили свої дарунки у пітьмі ночі, потім втекли.

Його величезний білий вовк понишпорив навколо списів, понюхав, тоді задер ногу і насцяв на списа з головою Чорного Джака Булвера.

— Якби вони досі сиділи там, Привид зловив би запах.

— Хоч би Плакун спалив тіла, — буркнув кислолиций, якого усі кликали Скорботним Едом. — Бо ще прийдуть шукати свої голови.

Джон Сніговій ухопився за списа, на якому стирчала голова Гарта Сіре Перо, і висмикнув його з землі, доклавши чималої сили.

— Вийміть оті два, — наказав він, і четверо ґав кинулися виконувати.

Щоки Бовена Марша червоніли з холоду.

— Не варто було нам висилати розвідників.

— Нині не час і не місце колупатися у рані. Не тут, пане великий шафарю. І не зараз.

Братчикам, які вовтузилися зі списами, Сніговій наказав:

— Візьміть голови й спаліть. Щоб лишилися голі кістки.

Тільки тоді він, здавалося, помітив Мелісандру.

— Ясна пані. Прошу вас піти зі мною, якщо ваша ласка.

«Нарешті.»

—Слухаю волю пана воєводи.

Увійшовши під Стіну, Мелісандра узяла Джона попід лікоть. Морган та Мерел пішли попереду, Привид трусив позаду. Жриця нічого не казала, лише навмисне стишила крок, і там, де вона ступала, лід починав текти. «Він не зможе не помітити.»

Під залізними ґратами однієї з бійниць Сніговій порушив мовчанку. Вона знала, що так станеться.

— Що з іншими шістьма?

— Я не бачила, — відповіла Мелісандра.

— А подивитеся?

— Авжеж, пане воєводо.

— Прилетів крук від пана Дениса Малістера, воєводи у Тіньовій Вежі, — мовив Джон Сніговій. — Його люди бачили вогні у горах на віддаленому кінці Кугави. Пан Денис вважає, що дичаки накопичують сили. Гадає, знову рушать Мостом Черепів.

— Можливо, дехто і рушить. — Чи могли черепи у видінні означати той міст? Мелісандрі чомусь здавалося, що ні. — Та якщо навіть так, їхній напад буде оманливим. Я бачила башти коло моря, які заливав чорно-кривавий приплив. Саме там буде завдано найтяжчого удару.

— У Східній Варті?

«А чи справді?» Мелісандра бачила Східну-Варту-біля-Моря разом із королем Станісом. Саме там його милість лишив королеву Селису та їхню доньку Ширену, збираючи лицарство для походу на замок Чорний. Башти у вогні були інакші, але з видіннями таке траплялося.

— Так, у Східній Варті, пане воєводо.

— Коли?

Вона розвела руками.

— Назавтра. За поворот місяця. За рік. Можливо, якщо діяти у відповідь, моє видіння можна зовсім відвернути.

«Бо інакше який зиск із тих видінь?»

— Добре, — мовив Сніговій.

Натовп за брамою зріс до півсотні ґав, коли жриця і князь-воєвода виникли з-під Стіни. Братчики скупчилися навколо. Кількох Мелісандра вже знала на ім’я: кухар Трипалий Гоб, Мулій з брудним яскраво-рудим волоссям, трохи недоумкуватий Овейн-Пришелепок, септон-п’яниця Келадор.

— Це правда, мосьпане? — запитав Трипалий Гоб.

— Хто там? — запитав Овейн-Пришелепок. — Хоч не Дивен?

— Хоч би не Гарт, — додав один із королевиних людей, котрого вона знала як Альф із Мокромулу. Він одним з перших змінив сім облудних богів на істинного Ра-Гльора. — Гарт — розумник, до нього дичакам руки короткі.

— Скільки їх? — запитав Мулій.

— Троє, — відповів Джон. — Чорний Джак, Волохатий Гал і Гарт.

Альф із Мокромулу розпачливо завив так, що мав прокинутися останній сонько у Тіньовій Вежі.

— Відведіть його до ліжка і примусьте випити гарячого вина, — наказав Джон Трипалому Гобові.

— Снігу-воєводо, — тихо мовила Мелісандра, — чи не пройдете зі мною до Король-Башти? Я маю показати вам іще дещо.

Якусь мить Джон роздивлявся її своїми холодними сірими очима. Правиця стиснулася у кулак, розтиснулася, знову стиснулася.

— Гаразд, воля ваша. Еде! Відведи Привида до моїх покоїв.

Мелісандра сприйняла наказ за знак і відіслала також свою сторожу. Вдвох із Джоном вони перетнули дворище; навколо падав сніг. Жриця рухалася так близько до Джона, як тільки сміла — досить близько, щоб відчувати недовіру, яка витікала з нього, наче чорний туман. «Він мене не любить і не полюбить. Але скористається на спільне добро. Цього буде досить.»

Мелісандра вже танцювала цей танок зі Станісом Баратеоном, ще на початку всього. Правду кажучи, юний воєвода і її король мали більше спільного, ніж кожен із двох охоче б визнав. Станіс був другим сином, що зростав у тіні брата — саме так, як Джон Сніговій, уроджений байстрюком, ріс затьмарений своїм законним братом, загиблим звитяжцем на прізвисько Молодий Вовк. І Станіс, і Джон звикли ні в що не вірити, нікому не довіряти, до всього плекати підозру. Єдиними богами, яким вони насправді вклонялися, були честь та обов’язок.

Попередня
-= 217 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!