Слава ЗСУ!

Вночі було ще гірше, ніж удень. Тиріон і в найкращі часи спав недобре, а нинішні були дуже далекі від найкращих. Адже коли спиш, то можеш побачити сни — а в його снах на нього чигав Смуток і кам’яний король з обличчям батька. Отже, Тиріонові лишався вбогий вибір між залізти до гамаки і слухати хропіння Джорага Мормонта знизу, або ж лишитися нагорі й витріщатися на море. Ночами без місяця вода ставала чорною, як маестерське чорнило, від одного обрію до іншого. Темна, глибока, моторошна і у свій спосіб принадлива… якщо Тиріон дивився на неї надто довго, то мимоволі починав міркувати, як легко було б перекинутися через бильця і поринути у пітьму навіки. Один тихий сплеск — і жалюгідну казочку його життя скінчено. «Але що як пекло насправді існує, і там на мене чекає батько?»

Найкращою подією кожного вечора була вечеря. Не те щоб годували дуже вишукано… але принаймні вдосталь. Саме по вечерю карлик і попрямував, трохи поміркувавши. Трапезна при куховарні, де всіх годували, була низькою, тісною, незручною, з такою стелею, що високі на зріст подорожні завжди перебували в небезпеці розколотити собі макітри — а надто ставні та показні вояки-невільники Вогняної Руки. Тиріон полюбляв стиха з них кпинити, але зрештою пожертвував цим задоволенням, щоб харчуватися наодинці. Сидіти за тісним столом з людьми, чиєї мови не розумієш, слухати їхні теревені та жарти, нічого не тямлячи… все це швидко набридало, особливо якщо забрати собі в голову, що теревенять і жартують вони про тебе.

У тій самій трапезній зберігалися і книжки, які були на кораблі. Капітан великою любов’ю до красного письменства не палав, тому книжок мав лише три: збірку віршів про мореплавство, від поганих до дуже поганих; добряче замацані любовні пригоди юної рабині у лисенійському постільному будинку; і нарешті четверту — останню — частину «Житія тріарха Беліхо», уславленого волантинського поборника, чия безперервна низка завоювань та перемог скінчилася досить раптово тим, що його з’їли велетні. Тиріон подолав усі три книжки наприкінці третього дня в морі. Відтак, за браком інших, почав перечитувати ті самі. Історія невільниці була найгірше написана, але найзахопливіша; саме її він узяв з собою до вечері, що складалася з буряків з маслом, холодної тушкованої риби і сухих коржів, якими можна було цвяхи забивати. Тиріон саме читав звіт дівчини про той день, коли її з сестрою запопали людолови, коли до трапезної увійшла Копка.

— Ой! — прохопилася вона. — Я не… я не хотіла турбувати м’сьпана, я…

— Ти мене не турбуєш. Якщо, маю надію, не хочеш знову вбити.

— Не хочу, — відвернулася вона, зачервонівшись.

— У такому разі я не заперечую проти товариства. Тут на кораблі його бракує.

Тиріон згорнув книжку.

— Ходи сюди. Сідай. Попоїж. — Дівчина залишала майже всі принесені їй страви недоторканими попід дверми свого помешкання. Донині вона мала вже помирати з голоду. — Це вариво майже їстівне. Принаймні риба в ньому свіжа.

— Ні, я… колись трохи не вдавилася риб’ячою кісткою. Відтоді не їм риби.

— Ну то хоч вина випий. — Тиріон налив кухоль і штовхнув до неї. — Капітан пригощає. Схоже радше на сцянки, ніж на вертоградське золоте, але краще вже сцянки, ніж отой чорний діготь, що його жеглярі цмулять. А з цього, може, заснеш.

Дівчина навіть не ворухнулася узяти кухоль.

— Дякую, м’сьпане, але не треба. — Вона відсунулася далі. — Не варто було мені вам надокучати.

— То ти хочеш цілісіньке життя кудись тікати? — спитав Тиріон, поки мала не встигла вислизнути крізь двері.

Почувши, Копка зупинилася. Щоки її яскраво порожевіли; Тиріон злякався, чи не заплаче вона знову. Але натомість мала зухвало випнула нижню губу і відповіла:

— Ви теж тікаєте!

— Тікаю, — зізнався він, — та я тікаю кудись, а ти — звідкілясь. Між одним та іншим пролягає прірва.

— Ми б нікуди не мусили тікати, якби не ви!

«Треба мати певну хоробрість, щоб отак кинути мені просто в лице.»

— Це ти про Король-Берег чи про Волантис?

— І про те, і про інше. — В очах її блищали сльози. — Про все. Чому ви не виїхали з нами на герць за наказом короля? Нічого б вам не зробилося. Хіба так важко було м’сьпанові видертися на нашого собаку і трохи розважити малого короля? Ну посміялися б з вас, та й по тому!

— Посміялися б, кажеш, — мовив Тиріон. «Натомість я примусив їх посміятися з Джофа. Хіба не хитро придумав?»

— Мій брат каже: це добре — звеселяти людей. Чесна справа, усіма шанована. Брат каже… каже…

Обличчям її покотилися сльози.

— Мені шкода твого брата.

Раніше, у Волантисі, Тиріон вже казав їй ті самі слова. Втім, тоді вона була така занурена у своє горе, що, мабуть, і не почула. Зате, вочевидь, почула зараз.