Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Копка не відповіла на жарт і посмішку.

— Сама я можу лише по колу скакати. Але навіть якщо королева сміятиметься, куди мені далі? Ми ніколи довго не сиділи на одному місці. Коли нас бачать уперше, то регочуть і регочуть, але вчетверте і уп’яте вони вже знають, що ми робитимемо — і тоді доводиться їхати в якесь нове місце. Найбільше ми заробляємо у великих містах, та я найкраще почуваюся у маленьких містечках. Там люди не мають багато срібла, зате годують нас за власними столами, а діти бігають за нами усюди.

«Бо в тих сцяних кутках, які ти звеш містечками, ніколи не бачили карликів, — подумав Тиріон. — Недолуга малеча бігатиме і за двоголовою козою, якщо така з’явиться. А потім коза їм набридне, і її засмажать на вечерю.» Та знову змушувати її плакати він не бажав, тому натомість сказав:

— Даянерис має добре серце і щедру вдачу. — Саме таких слів Копці мало зараз бракувати. — Вона знайде тобі місце при дворі, навіть не сумнівайся. Безпечне місце, де моя сестра тебе не дістане.

Копка обернулася до нього.

— І ви ж там теж будете.

«Якщо Даянерис не схоче відплатити за пролиту моїм братом кров Таргарієна краплиною крові Ланістерів.»

— Авжеж буду.

Відтак дівчину-карлицю стали частіше бачити на чардаку. Наступного дня Тиріон зустрів її з плямистою свинею по обіді на низькому середньому чардаку. Повітря було тепле, море стояло тихе.

— Її звати Купка, — сором’язливо мовила до нього дівчина.

«Свиня Купка і дівчина Копка, — подумав він. — Повбивати за таке.» Копка дала Тиріонові кілька жолудів, і він підсунув їх Купці на долоні. «Не сподівайся, дівчино, що я не бачу твоїх намірів» — подумав він, поки велика свиня нюхала і верещала у захваті.

Трохи згодом вони почали разом їсти. Інколи за вечерею стрічалися лише вони удвох; за іншими трапезами їм доводилося тіснитися між стражниками Мокорро. Тиріон називав їх «пальцями» — зрештою, то були вояки Вогняної Руки, і якраз п’ятеро. Копка з його жарту сміялася солодким приємним сміхом, який, утім, чувся нечасто — надто свіжою була її рана і надто глибоким горе.

Скоро з його слів вона почала звати корабель «Смердючим шафарем», хоча й гнівалася, коли Тиріон кликав Купку Кров’янкою. На знак примирення Тиріон спробував навчити її циваси, але скоро зрозумів, що нова учениця безнадійна.

— Ні, — повторив він уже вдесяте, — літає дракон, а не слони.

Того ж самого вечора Копка, не ходячи манівцями, спитала Тиріона, чи не погодиться він улаштувати забаву з нею вдвох. Він зрозумів, що йдеться про лицарську забаву зі свинею та собакою і поспіхом відповів «Ні». Згодом йому спало на думку, чи не натякала Копка на іншу забаву. Його відповідь однак була б «ні», та він хоча б спробував зробити її чемнішою.

У бесіді, що він поділяв із Джорагом Мормонтом, Тиріон кілька годин крутився у своїй гамаці, то поринаючи в сон, то знову виринаючи. Сни його повнилися сірими кам’янистими руками, що тяглися по нього з туману, та щаблями драбини, що вела до батька.

Нарешті він облишив марні спроби і пішов нагору вдихнути нічного повітря. На ніч «Селаесорі Кворан» згортав своє велике смугасте вітрило, а чардаки лишалися майже порожні. На стерновому підвищенні стояв один з помічників, посередині сидів коло своєї жарівниці Мокорро; у жарівниці серед майже згаслих жарин стрибало лише кілька невеличких язичків полум’я.

На небі виднілися тільки найяскравіші зірки, усі на заході. На північному сході небо блищало тьмяною червоною загравою, схожою на кривавий синець. Більшого місяця Тиріон не бачив ніколи — скидалося, що те напухле чудовисько проковтнуло сонце і прокинулося з лихоманкою. Близнюк його плавав у морі позаду корабля і мерехтів червоним з кожною хвилею та рясицею.

— Котра зараз година? — спитав Тиріон Мокорро. — То не може бути світанок, хіба що схід кудись пересунули. Чому небо червоне?

— Над Валірією, Хугоре Схиле, небо завжди червоне.

Спиною пробігли холодні дрижаки.

— То ми неподалік Валірії?

— Ближче, ніж до смаку тутешнім жеглярам, — відповів Мокорро низьким глибоким басом. — Чи ходять у ваших королівствах західного сонця перекази про Валірію та її лихо?

— Я чував, як мореплавці розповідали: хто на власні очі побачить її береги, того приречено на смерть.

Він у ті казки не вірив — так само, як його дядько. Геріон Ланістер наставив вітрило на Валірію, коли Тиріонові було вісімнадцять років, твердо налаштувавшись відшукати втрачений спадковий меч дому Ланістер, а заразом й інші скарби, що могли вціліти під час Лиха. Тиріон відчайдушно прагнув поїхати з ним, але панотець обізвав подорож «дурною вихваткою» і заборонив йому.

Попередня
-= 232 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!