Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Під землею тим часом їжі було вдосталь: у печерах росло кількасот різновидів грибів, у чорній річці плавала сліпа біла риба, яка смакувала незгірш видющої, коли її зготувати на вогні. Від кіз, що поділяли печери зі співцями, вони мали молоко і сир, а за довге літо співці відклали навіть трохи вівса, ячменю та сушених плодів. Майже щодня вони обідали густою м’ясною юшкою, заправленою ячменем та цибулею, з добрячими шматками м’яса. Йоджен гадав, що то білка, але Мейра твердила, що пацюк. Бранові було байдуже — то було м’ясо, смачне і м’яке, добре стушковане.

Печери були неосяжні, мовчазні, непідвладні часу. Тут жило більше як шість десятків живих співців і зберігалися кістки ще тисяч мертвих; печери тягнулися далеко за порожній пагорб.

— Блукати тут не варто, — застерігала Листянка. — Річка, що ви чуєте, дуже швидка і чорна, вона плине униз і униз у море без сонця. А деякі забуті ходи ведуть ще й глибше, аж до серця землі; є тут і бездонні провалля, і несподівані ями під ногами. Навіть мій народ не дослідив усі, а ми живемо тут тисячу тисяч ваших людо-років.

Народи Семицарства кликали таких, як Листянка та її плем’я, «дітьми лісу», але найменше вони були схожі на дітей. «Маленькі мудреці лісу» — так було б доречніше. Поруч із людьми вони справді виглядали маленькими — як вовк менший від лютововка, але ж не стає від того цуценям. Шкіру вони мали брунатно-горіхову, з блідими плямами, схожими на оленячі; великі вуха ловили звуки, нечутні жодній людині. Очі вони теж мали великі, золоті, наче в котів, і розрізняли ними проходи в землі, де очі хлопчика бачили лише пітьму. На руках вони мали по чотири пальці, рахуючи великий, з гострими чорними пазурями замість нігтів.

І вони справді співали, ніжно і прегарно. Їхні пісні лунали правдивою мовою, і Бран не впізнавав слова, але голоси нагадували йому чисте зимове повітря.

— Де решта вашого племені? — якось запитав Бран Листянку.

— Пішла в землю, — відповіла вона. — У камені, у дерева. Перед з’явою першолюдей уся земля, що ви звете Вестеросом, була нашою домівкою. Та навіть тоді нас не було багато. Боги дарували нам довге життя, але не велике число — щоб ми не переповнили землю, як олені переповнюють ліс, коли на них не полюють вовки. Тоді займався ранок цього світу, і наше сонце котилося догори. Тепер воно вже сідає, і ми переживаємо довгий, давній занепад. Велетнів теж майже не лишилося — а вони ж були нам найгіршими ворогами і водночас братами. Великих левів західних пагорбів винищили до ноги, однорогів лишилася жалюгідна купка, мамутів — хіба що кількасот. Лютововки переживуть нас усіх, але їхня остання година теж прийде. У світі, створеному людьми, для них немає місця. І для нас теж.

Листянка здавалася сумною, коли це казала, і Бран засумував теж. Лише згодом він подумав: «А люди не сумували б. Вони б лютували. Вони б кипіли ненавистю і заприсяглися жорстоко помститися. Де співці співають сумних пісень, там люди б’ються і перемагають.»

Одного дня Мейра з Йодженом вирішили, попри засторогу Листянки, піти до річки подивитися.

— Я теж хочу! — сказав Бран.

Мейра кинула на нього погляд, повний безнадії. Річка текла за шістсот стоп унизу, крутими схилами і кривими протоками, пояснила вона, а наприкінці доведеться ще й лізти мотузкою.

— Ходор ніколи не подолає весь шлях з тобою на спині. Вибач мені, Бране.

Бран пригадав часи, коли ніхто не лазив угору та вниз краще за нього — навіть Робб чи Джон. Одній частині його душі кортіло нагримати на брата і сестру, що залишали його на самоті, іншій — розквилити слізьми. Але він був майже дорослий чоловік, і тому нічого не сказав. Та коли вони пішли, Бран вліз у шкуру Ходора і рушив слідом.

Велетень-стайняр більше не опирався йому, як уперше, у озерній вежі під час грози. Наче собака, з якого нагайкою вибили непокору, Ходор скручувався клубочком і ховався, коли Бран тягнувся до його свідомості. Схованка знаходилася десь у таких глибинах, де навіть Бран не міг його дістати. «Ніхто не хоче заподіяти тобі зла, Ходоре, — казав він подумки чоловікові-дитині, чию плоть підкорював собі. — Я лише хочу трохи побути сильним. Я віддам тобі тіло, як віддавав завжди.»

Коли він перебував у Ходорі, ніхто навіть не здогадувався. Бранові досить було посміхатися, робити все, що скажуть, і час від часу бурмотіти «Ходор». Тоді він міг ходити за Йодженом та Мейрою, скільки душа забажає, щасливо вишкірятися і не викликати підозри, що це насправді він. Зрештою, Ходор почав тягатися слідом, просили його чи ні. Цього ж разу Троски навіть пораділи, що велетень пішов з ними: Йоджен зліз мотузкою донизу без особливого клопоту, та коли Мейра забила сандолею сліпу білу рибу, і настав час повертатися, хлопцеві затремтіли руки, і він не доліз угору; довелося обкручувати мотузку навколо його стану і прохати Ходора підтягти догори.

Попередня
-= 236 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!