Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

— Ходор, — бурчав він щоразу, як брався тягти. — Ходор-ходор-ходор.

Місяць висів серпиком, тонким і гострим, наче лезо ножа. Літо викопав одірвану руку — чорну, вкриту памороззю, чиї пальці стискалися і розтискалися, шкребучи по замерзлій сніговій кірці. М’яса на ній лишилося вдосталь, щоб наповнити порожнє черево, а потім вовк ще й розщепив кістки у пошуках мозку. І лише тоді рука втямила, що давно мертва.

Бран їв разом з Літом та його зграєю — у шкурі вовка. Круком він літав з іншою зграєю, кружляв над пагорбом у західному сонці, вишукував ворогів, відчував крижаний доторк вітру. Ходором він досліджував печери: знаходив цілі комори кісток, глибокі ходи під землю, моторошне місце, де зі стелі догори дригом висіли кістяки велетенських кажанів. Він навіть перетнув тендітний кам’яний міст, що вигинався над безоднею, і на дальньому її березі відкрив для себе ще проходи та печери. Одна з них повна була співців, розсаджених подібно до Бріндена у мереживі коренів оберіг-дерев, що спліталися навколо їхніх тіл та пронизували наскрізь. Більшість співців здалися йому мертвими, та поки він ходив перед ними, вони розплющували очі й стежили за полум’ям смолоскипа, а потім один з них розтулив і стулив зморшкуватого рота, ніби намагався заговорити.

— Ходор, — сказав йому Бран і відчув, як справжній Ходор ворухнувся у своїй схованці.

Сидячи напівмерцем-напівдеревом на престолі з коренів у великій печері, князь Брінден здавався не людиною, а радше моторошною лялькою, зробленою з покрученого дерева, старих кісток і гнилої вовни. Все, що здавалося живим у блідій руїні, було обличчя з єдиним червоним оком, що палало, наче остання жарина у згаслому багатті, оточене звивистими коренями і клаптями білої сухої шкіри на жовтому черепі.

Вигляд його досі жахав Брана… корені оберегів, що зміїлися крізь висхлу плоть, гриби, що витикалися зі щік, білий дерев’яний хробак у очниці, де колись було око. Бран почувався спокійніше, коли смолоскипи не було запалено. У пітьмі він міг уявити, що до нього шепоче добре знайомий йому триокий гайворон, а не зловісний зогнилий труп.

«Колись і я стану таким самим.» Брана жахала ця думка. Невже мало йому бути калікою з нерухомими ногами? Хіба він мусить втратити і решту тіла, віддати роки життя на те, щоб крізь нього проросло оберіг-дерево? Листянка сказала, що князь Брінден бере з дерева життєві сили. Він не їв і не пив, але спав, бачив сни, спостерігав. «А я ж хотів стати лицарем, — згадав Бран. — Я бігав, лазив і вчився битися.» Тисяча років минула з тієї пори.

То ким він став? Браном-калікою, Браном з дому Старк, принцом втраченого королівства, господарем спаленого замку, спадкоємцем чорних руїн. Він гадав, що триокий гайворон виявиться чаклуном, старим мудрим чародієм, що вилікує йому ноги. Але то була дурна дитяча мрія — це він вже зрозумів. «Я надто дорослий для порожніх дурниць, — сказав він собі. — Тисяча очей, сотня шкур, мудрість, глибша за корені одвічних дерев.» Не гірше, ніж бути лицарем. «Ну, не надто гірше.»

Місяць знову перетворився на чорну діру в небі. Ззовні печери світ жив своїм життям: сходило і заходило сонце, обертався місяць, завивали холодні віхоли. Під пагорбом Йоджен Троск ставав дедалі похмурішим, шукав усамітнення, лякаючи і бентежачи свою сестру. Вона часто сиділа поруч із Браном коло їхнього маленького багаття, розмовляла про все і про ніщо, пестила Літо, коли він спав між ними, а брат її тим часом блукав печерами на самоті. Йоджен призвичаївся виходити до гирла печери, де видно було світло дня, і стояв там багато годин поспіль, виглядаючи у ліс і тремтячи від холоду, хоч і загорнутий у хутра.

— Він хоче додому, — сказала Мейра Бранові. — Але навіть не намагається боротися з долею. Каже, що зелені сни не брешуть.

— Він хоробрий, — відповів Бран.

«Тільки тоді людина і може бути хороброю, коли вона боїться» — казав йому батько дуже давно, того дня, коли вони знайшли лютововченят у літніх снігах. Бран не забув його слів.

— Він дурний! — заперечила Мейра. — Я сподівалася, що коли ми знайдемо твого триокого гайворона, тоді… а тепер вже не знаю, навіщо ми сюди припхалися.

«Заради мене» — подумав Бран, а вголос сказав:

— Сюди нас привели його зелені сни.

— Його зелені сни! — повторила Мейра з гіркотою в голосі.

— Ходор, — сказав Ходор.

Мейра почала плакати. Бран зненавидів себе за те, що скалічений.

— Не плач! — сказав він, прагнучи обійняти її, міцно притиснути, як мати притискала його до себе в Зимосічі, коли він боляче забивався.

Мейра сиділа тутечки, поряд, лише за кілька стоп, але така ж недосяжна для нього, якби була за сто верст. Щоб доторкнутися до неї, Бран мусив би підтягати себе руками, волочучи ноги. Підлога була груба, нерівна; повзти нею довелося б повільно, з подряпинами та синцями. «Якби ж нап’ясти шкуру Ходора, — подумав він. — Ходор міг би її обійняти і поплескати по спині.» Думка була чудернацька, та Бран все ж покрутив її у голові так і сяк… але раптом Мейра скочила від вогню геть у пітьму одного з проходів. Він чув, як завмирають її кроки, аж доки не лишилося нічого, крім голосів співців.

Попередня
-= 237 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!