Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Далі на його очах чоловік з бородою кинув іншого на коліна перед серце-деревом. Наперед крізь купи темно-червоного листя виступила біловолоса жінка зі спижевим серпом у руці.

— Ні! — вигукнув Бран, — ні, не треба!

Але його не чули — так само, як не чув батько. Жінка схопила бранця за волосся, наклала йому серпа на горлянку і черконула одним швидким рухом. Крізь імлу століть скалічений хлопчик спостерігав, як ноги чоловіка витанцьовують свій останній танок на землі, як життя витікає з нього червоним потоком… і в цю мить Брандон Старк відчув смак крові.

Джон

Ближче до полудня нарешті визирнуло сонце — після семи днів похмурого неба та снігових буревіїв. Деякі замети стали вже вищі за людину, але шафарі всенький день трудилися заступами і вичистили доріжки, як зуміли. На Стіні замиготіли спалахи, кожна тріщина і западина замерехтіла світлою блакиттю.

За сто сажнів од землі стояв і дивився на страхолюдну пущу Джон Сніговій. Серед дерев унизу крутився північний вітер, здіймаючи з найвищих гілок пишні білі хмари скрижанілих сніжинок, схожі на льодяні прапори. Ніщо інше не ворушилося. «Жодних ознак життя.» Це його не заспокоювало. Найстрашніше за Стіною не було живим. І все ж таки…

«Визирнуло сонце, сніг припинився. Може, ще місяць мине, доки ми матимемо таку ж чудову нагоду. А може, аж до весни не розвидніє.»

— Хай Емет збере своїх підопічних, — сказав він Скорботному Едові. — Нам знадобиться супровід. Десятеро розвідників, озброєних драконосклом. Хай готуються вирушити за годину.

— Авжеж, пане воєводо. Хто очолить?

— Я сам.

Кутики Едового рота опустилися ще нижче, ніж зазвичай.

— Дехто каже, воєводі краще сидіти у теплі та безпеці південніше Стіни. Я б такого ніколи не ляпнув, крийте боги, але дехто каже, як от тобі раз.

Джон посміхнувся.

— То хай дехто навчиться припинати язика у моїй присутності.

Раптовий подих вітру гучно заплескав полами Едового кобеняка.

— Краще нам униз, пане воєводо. Бо цей вітер зараз здмухне нас зі Стіни, а до літання я ніколи хисту не мав.

До землі вони поїхали коловоротною кліттю. Дмухав вітер — холодний, наче подих крижаного дракона у казках Старої Мамки, які Джон чув малим хлопчиною. Важка кліть хилиталася на ланцюгу, час від часу шкребла по Стіні, висікаючи з неї струмені крижаних кришталиків, що мерехтіли у сонячному сяйві, наче друзки розбитого скла.

«Скло, — міркував Джон, — стало б нам тут у пригоді. Замку Чорному не завадили б власні скляні сади — от як ті, що були в Зимосічі. Ми б тоді вирощували городину навіть посеред лютої зими.» Найкраще скло привозили з Миру, але прозора скляна шибка коштувала своєї ваги у прянощах, а зелене та жовте скло не годилося. «Потрібне золото. Маючи вдосталь грошей, ми б купили у Мирі підмайстрів-склодувів, привезли їх на північ і запропонували свободу за те, щоб вони навчили свого ремесла наших новачків. Якби ж так і вчинити. Якби ж мати золото.»

Коло підніжжя Стіни знайшовся Привид, що завзято качався у сніговому заметі. Свіжий сніг страшенно тішив великого білого лютововка. Побачивши Джона, він скочив на ноги і обтрусився. Скорботний Ед спитав:

— То він іде з вами?

— Іде.

— Розумний вовчисько. А я?

— А ти — ні.

— Розумний воєвода. Краще Привид, ніж я. Мені вже зубів бракує кусати дичаків за дупи.

— З ласки божої, дичаків ми не стрінемо. Засідлай сірого мерина.

Звістка швидко розбіглася замком Чорним. Ед ще сідлав сірого, коли дворищем затупав Бовен Марш, заміряючись запопасти Джона коло стайні.

— Пане воєводо, благаю переглянути ваше рішення. Нові братчики можуть так само легко скласти обітниці у септі.

— Септ — домівка нових богів. Старі боги живуть у лісі. Ті, хто їх шанують, проказують обітниці серед оберіг-дерев. Ви знаєте це незгірш мене.

— Шовкун прибув зі Старограду, Арон та Емрік — західняки. Старі боги не є богами їхніх пращурів.

— Я не наказую братії, яким богам вклонятися. Вони вільні обрати хоч Седмицю, хоч Господа Світла червоної жінки. Але вони обрали дерева, знаючи про всі небезпеки.

— Але ж хтозна — може, там досі блукає Плакун, винюхує здобич!

— Гай оберегів не далі, ніж за дві години верхи, навіть крізь сніг. Опівночі повернемося.

— Це надто довго. І нерозумно!

— Хай нерозумно, — погодився Джон, — але необхідно. Ці люди хочуть віддати свої життя службі у Нічній Варті, стати до лав братства, безперервний родовід якого простягається у минуле на тисячі років. Цей звичай має не меншу вагу, ніж наші обітниці. Звичаї та обітниці пов’язують нас разом, усіх: шляхетних і простих, молодих і старих, ницих і вельможних. Вони роблять нас братами.

Попередня
-= 240 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!