Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Він ляснув Марша по плечі й додав:

— Обіцяю, пане мій — ми повернемося.

— Авжеж повернетеся, пане воєводо, — мовив великий шафар Варти, — але живими людьми чи головами на списах з видлубаними очима? Ви ж вертатиметеся глупої ночі. Сніг подекуди лежить аж до пояса. Бачу, ви берете з собою гартованих розвідників, і це добре, але Чорний Джак Булвер теж добряче знав ці ліси. Навіть Бенджен Старк, ваш власний дядько, він…

— Я маю дещо, чого не мали вони. — Джон повернув голову і свиснув. — Привиде! До мене!

Лютововк струсив сніг зі спини і підбіг до Джона легкою ристю. Розвідники розступилися, даючи дорогу; одна кобила заіржала і сахнулася, але Рорі добряче смикнув її за повід, щоб угамувати.

— Стіна ваша, пане Бовене.

Джон узяв свого коня за вузду і повів крізь браму крижаним проходом, що зміївся під Стіною.

За крижаним громаддям мовчки стояли високі дерева, огорнуті товстими білими кожухами. Привид скрадався за Джоновим конем, поки розвідники та новачки шикувалися у валку, але раптом зупинився і принюхався, паруючи подихом у морозному повітрі.

— Що таке? — запитав Джон. — Там хтось є?

Скільки він міг бачити крізь ліс, там було порожньо — але на жаль, бачив він не надто глибоко. Привид стрибнув у бік дерев, прослизнув між двома побілілими соснами і зник у хмарі снігових бризок. «Хоче полювати, але на що саме?» Джон боявся не так за лютововка, як за дичаків, яких той міг зустріти. «Білий вовк у білому лісі, ще й мовчазний, мов тінь. Вони й не знатимуть, що він наближається.» Джон знав, що ганятися за Привидом марно — вовк повернеться, коли схоче, і не раніше. Тому просто дав п’яти коню. Люди скупчилися навколо, рушили неквапним рівним кроком, трощачи копитами бахмутиків крижану кірку на снігу. Стіна потроху зникала ззаду.

Смереки та вартовини здавалися вдягненими у пухкі білі кожухи; голе чорне гілля листяних дерев прикрашали грона бурульок. Джон вислав наперед Тома Ячменя на розвідку, хоча шлях до білого гаю був добре натоптаний та відомий багатьом братчикам. Великий Лиділ та Лука з Довгограддя нишпорили підліском на сході та заході — обабіч валки, щоб у разі наближення будь-кого попередити своїх. Усі вони були досвідчені розвідники, озброєні залізом та обсидіаном; кожен мав при сідлі бойовий ріг — кликати на допомогу.

Інших братчиків загону Джон теж вважав вартими довіри. «Принаймні, у бою не зламаються, і братів своїх не зрадять.» Джон не знав достеменно, хто з них ким був раніше, перш ніж потрапити на Стіну, але не сумнівався, що дехто мав минуле, чорніше за стрій Варти. Втім, тут вони стали саме тими, кого Джон бажав мати за спиною в битві. Каптури розвідники підняли, рятуючись від кусючого вітру; дехто огорнув шаликом обличчя, ховаючи його риси. Але Джон знав усіх до одного. Кожне ім’я було викарбуване йому в серці. Адже то були його брати, його Варта.

Окрім розвідників, з ними їхали ще шестеро: старі й молоді, дебелі й миршаві, побиті життям і зовсім зелені. «Шість голосів для шести обітниць.» Лошак народився і виріс у Кротовині, Арон та Емрік прибули з Файного острова, Шовкун — з будинку розпусти у Старограді на іншому кінці Вестеросу. Всі четверо були ще зовсім юні хлопці. Шкірян та Якс були старші, добряче за сорок — сини страхолюдної пущі, які вже мали власних синів та онуків, двійко з шістдесяти трьох дичаків, що пішли за Джоном Сніговієм назад до Стіни того дня, коли він закликав їх повернутися. Лише двійко з усіх вирішили вдягти чорні кобеняки. Залізний Емет сказав, що вони готові — скільки їм можливо стати готовими. Він, Джон та Бовен Марш зважили кожного новачка і розподілили по братствах: Шкіряна, Якса та Емріка до розвідників, Лошака — до будівничих, Арона та Шовкуна — до шафарів. І ось настав час їм скласти обітниці.

Залізний Емет їхав на чолі валки верхи на найбридкішому коні, баченому Джоном — кошлатому чудовиську, що складалося з самих копит і хутра.

— Подейкували, минулої ночі у Хвойдиній Башті чинився якийсь шарварок, — мовив до Джона майстер-мечник.

— У Гардіновій Башті, — виправив Джон.

З шістдесяти трьох дичаків, що повернулися з Кротовини, дев’ятнадцять були жінками та дівчатами. Джон оселив їх у тій самій покинутій башті, де колись ночував новачком на Стіні. Дванадцять з них були списницями, тож добряче вміли захистити і себе, і молодших дівчат від непроханих залицянь чорних братчиків. Саме вони — ті, яким дали одкоша — вигадали Гардіновій Башті нову образливу назву. Але Джон їхнього вигадництва не схвалював і терпіти не збирався.

— Три п’яні йолопи сплутали Гардінову Башту з бурдеєм, та й по тому. Тепер вони сидять у крижаних келіях і спокутують свою помилку.

Попередня
-= 241 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!