Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

— Лише за кілька годин на південь стоїть Стіна, — мовив Джон. — Чому ви не шукали притулку там? Інші здалися. Навіть Манс.

Дичаки перезирнулися. Нарешті один мовив:

— Ми чули, що люди кажуть. Хто здався, тих гайворони усіх спалили.

— Ще й Манса з ними, — додала жінка.

«Ой, Мелісандро, — подумав Джон, — ти чимало взяла собі на душу. І твій червоний бог теж.»

— Хто бажає, може повернутися разом з нами. У замку Чорному ви знайдете харч і прихисток. Стіна врятує від істот, що никають у цих лісах. Маєте моє слово: нікого не спалять.

— Ґавине слово? — перепитала жінка, щільніше пригортаючи дитину. — А з якого дива нам вірити, що воно чогось варте? Хто ти такий?

— Князь-воєвода Нічної Варти. Син Едарда Старка, господаря зимосіцького. — Джон обернувся до Тома Ячменя. — Хай Рорі та Баш ведуть коней. Не хочу тут лишатися ані зайвої миті.

— Ваша воля, пане воєводо.

Перед тим, як вертатися, їм лишилося зробити тільки одне — те, заради чого вони прийшли. Залізний Емет скликав своїх підопічних; решта товариства дивилася з поважної відстані, як вони стають на коліна перед оберіг-деревами. Останнє світло дня дотоді вже згасло; очі мусили призвичаїтися до зірок на небі та тьмяного червоного відблиску напівмертвого багаття посередині гайку.

Шестеро у чорних кобеняках та грубих чорних каптурах здавалися вирізьбленими з пітьми. Голоси їхні здіймалися разом, такі непомітні проти безмежності ночі.

— Збирається ніч, і починається моя варта… — проказували вони услід за незліченними тисячами попередників. Голос Шовкуна був солодкий, наче пісня, Лошака — хрипкий, уривчастий, Арона — схожий на перелякане кумкання. — …що скінчиться з моєю смертю.

«Хай смерть почекає, і то якнайдовше.» Джон Сніговій упав на коліно в сніг. «Боги мого батька, захистіть цих людей. І Ар’ю теж, мою меншу сестричечку, хай де вона є. Благаю вас, дозвольте Мансові знайти її та безпечно повернути до мене.»

— Я не братиму дружини, не володітиму землею, не стану батьком дітям, — обітували новаки голосами, яким луною відповідали минулі роки і століття. — Я не носитиму корони і не здобуватиму слави. Я житиму і помру на своїй варті.

«Боги лісу, дайте мені сили вчинити так само, — мовчки молився Джон Сніговій. — Подаруйте мудрості взнати, що мені робити, і мужності довести справу до кінця.»

— Я — меч у темряві, — казала шістка. Джонові здалося, що голоси їхні змінюються, гучнішають, наливаються певністю. — Я — вартовий на мурах. Я — вогонь, що розганяє холод, світло, що приносить ранок, ріг, що пробуджує сплячих, щит, що боронить царину людей.

«Щит, що боронить царину людей.» Привид пхнув його писком у плече; Джон обійняв вовка рукою. Ніс вловив давно не прані штани Лошака, солодкі парфуми, втерті Шовкуном у борідку, різкий і бридкий сморід страху, а над усе — могутні пахощі велетня. Джон чув биття власного серця. Кинувши погляд через гайок на жінку з дитиною, двох сивих старих, рогонога зі скаліченими ступнями, він побачив тих людей, про яких говорила обітниця.

— Я віддаю своє життя і честь Нічній Варті на цю ніч і всі наступні ночі світу.

Джон Сніговій першим став на ноги.

— Підведіться нині братами Нічної Варти.

І подав Лошакові руку, помагаючи зіп’ятися на рівні. Здіймався вітер, час було рушати.

Подорож назад до Стіни виявилася довшою, ніж до гайку оберіг-дерев. Велетень крокував неквапними та поважними, хоча і довжелезними кроками дебелих ніг, ще й час від часу зупинявся, щоб оббити довбнею від снігу низьке гілля дерев. Жінка їхала удвох на коні з Рорі, її син — з Томом Ячменем, старі — з Лошаком та Шовкуном. Тенн боявся коней і шкутильгав пішки, нехтуючи навіть ранами. Рогоніг не міг всидіти у сідлі; його довелося прив’язати на спину коневі, наче мішок збіжжя. Так само вчинили і з блідою старою, що мала руки та ноги, тонші від сухих гілочок. Хай як братчики старалися, а не змогли збудити її від тяжкого сну.

На подив Залізного Емета, Джон наказав зробити те саме з двома трупами.

— Але ж, пане воєводо, вони нас лише сповільнять, — мовив Емет. — Треба порубати їх на шматки, та й спалити.

— Ні, — заперечив Джон. — Беріть. Маю для них ужиток.

Місяць не вів їх додому; подекуди визирали тільки окремі латки зоряного неба. Світ був чорно-білий і принишклий, перехід — довгий, повільний, нескінченний. На штани та чоботи налипав сніг, вітер ворушив дерева, смикав і шарпав кобеняки. Джон побачив над собою червоного блукача, що спостерігав крізь голе гілля великих дерев, як вони прокладають шлях унизу. «Злодієм» кликали його люди вільного народу. Найкращий час уводити жінок наставав тоді, коли Злодій був у Місячній Діві — так завжди казала Ігритта. Проте ніколи не згадувала, коли ж буває найкращий час уводити велетня. «Або два трупи.»

Попередня
-= 244 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!