Слава ЗСУ!

Перетинаючи дворище стежкою, що зміїлася між численних наметів, Теон не піднімав очей від землі. «Я ж навчився битися у цьому самому дворі» — подумав він, пригадавши теплі дні літа, збройні забави з Роббом та Джоном Сніговієм під пильним оком пана Родріка. Тоді ще він був цілий, ще міг ухопитися за руків’я меча незгірш кого іншого. Та лишилися з цього дворища і похмуріші спогади. Саме тут він зібрав Старкову чадь тієї ночі, коли Бран та Рікон утекли з замку. Тоді Рамзай ще був Смердюком і стояв поруч, пошепки підказуючи оббілувати кількох бранців, щоб інші сказали, куди поділися хлопці. «Поки я тут принц, нікого не білуватимуть» — відповів тоді Теон, ще не знаючи, як швидко скінчиться його правління. «Жоден мені не допоміг. Я знав їх половину свого життя, але жоден не схотів допомогти.» І все ж він зробив усе можливе, щоб їх захистити. Та коли Рамзай скинув личину Смердюка, то повбивав усіх в замку, і залізняків Теона теж. «І коня мого спалив.» Це було останнє, що він бачив того дня, коли втратив замок: як палає Веселун, як полум’я пашіє вгору з його гриви, як кінь стає дибки, хвицяє копитами і верещить з очима, побілілими від жаху. «Просто отут, у цьому самому дворищі.»

Попереду замаяли двері великої трапезної; зроблені навзамін спалених з грубо припасованих вогких дощок, вони здалися йому бридкими і негідними замку. Охороняло їх двійко списників, що горбилися і тремтіли у товстих кожухах, укриті памороззю по самі вуха. Поки Теон шкандибав угору сходами, штовхав праві двері та заходив досередини, вони міряли його зневажливими очима.

У палаті панувало блаженне тепло і яскраве світло смолоскипів, а натовп юрмився такий, що подібного він тут не бачив ще ніколи. Теон трохи погрівся у теплій хвилі, а тоді заходився пробиратися до помосту. Люди сиділи на лавах коліно до коліна, лікоть до ліктя — так тісно, що челяді доводилося протискатися. Навіть панство та лицарство вище солі не мало звичного для себе вільного простору.

Попід помостом сидів Абель, смикав струни лютні й співав «Красні діви літа». «Кличе себе бардом, пхе. А насправді не бард, а бандур.» Князь Мандерлі привіз із Білої Гавані власних музик, та ніхто з них не співав, тому коли Абель з’явився перед брамою з лютнею та шістьма жінками, то зустрів гарячі вітання.

— Дві сестри, дві доньки, одна дружина і старенька мамця, — казав про них співець, хоча жодна не була на нього схожа. — Одні танцюють, інші співають, одна грає на козі, ще одна стукотить у тамбурин. І пралі з них непогані.

Та бард він був чи бандур, голос Абель мав пристойний, і на лютні грав жвавенько. Посеред суворої північної руїни на краще годі було й сподіватися.

Уздовж стін висіли прапори: золоті, брунатні, сірі та чорні кінські голови Ризвелів, ревливий велетень дому Умбер, кам’яна рука дому Кремінець з Кремінь-Пальця, лось Роголісів і водяник Мандерлі, чорна сокира Кервинів та сосни Толгартів. Але яскраві кольори не могли зовсім приховати зчорнілі стіни за ними, ані дошки, якими забили діри замість колишніх вікон. Навіть дах був не такий, як звикло око — нові свіжі бантини сяяли світлими смугами проти старих крокв, які зробилися майже чорними за незліченні століття у диму та кіптяві.

Найбільші корогви висіли позаду помосту, за спинами молодої та молодого — лютововк Зимосічі та оббілований чоловік Жахокрому. Споглядання Старкового прапора вдарило Теона сильніше, ніж він гадав. «Все не так. Неправильно. Хибно. Як колір її очей.» Знаком дому Пул була синя таріль на білому, з сіро-білою облямівкою. Саме такий прапор мав би висіти позаду на стіні.

— Теон Перевертень, — буркнув хтось, коли він проходив повз. Інші відверталися, один плюнув на підлогу.

«Чом би й ні?» Хто здобув Зимосіч зрадою, вбив хлопців, що виховувалися з ним, як брати, віддав острів’ян при Калин-Копі в руки катів, а дівчину, з якою виріс — до ліжка князя Рамзая? Рузові Болтону він, може, і став у пригоді, але кожен правдивий північанин мав його зневажати аж до краю.

Відрізані пальці на лівій нозі зробили його ходу незграбною, перевальчастою, кумедною для сторонніх очей. Позаду зареготала якась жінка. Навіть на цьому морозному цвинтарі, що прикидався замком, хоч не обіцяв своїм мешканцям нічого, крім снігу, льоду та смерті, траплялися жінки. «Пралі.» Це був чемний спосіб сказати «табірні дівки» — а то в свою чергу був чемний спосіб сказати «хвойди».

Звідки вони узялися — Теон не мав навіть гадки. Здавалося, вони просто з’явилися нізвідки, як хробаки на трупі чи круки після битви. Кожне військо притягало їх до себе. Одні повії були такі гартовані, що могли вграти два десятки чоловіків за ніч, ще й очі позаливати разом з ними. Інші виглядали невинно, мов цнотливі діви — та то була лише хитрість їхнього ремесла. Деякі робилися табірними дружинами і тягалися разом з вояками, котрим прошепотіли обітниці перед одним чи іншим богом. Але щойно війна кінчалася, добігали кінця і такі шлюби. Табірні дружини уночі зігрівали чоловікові постіль, вранці латали дірки у його чоботях, вдень варили обід, а після битви — грабували його труп. Деякі навіть трохи прали. Навколо них частенько крутилися діти-байстрюки — недолугі замурзані істоти, народжені в одному таборі чи іншому. І навіть такі насміхалися з Теона Перевертня.