Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

— Нумо погляньмо на голову, — наказав великий князь.

Арео Гота пробіг долонею по гладкому ратищу довгої сокири — своєї дружини з ясену та заліза — не припиняючи сторожко пильнувати. Він пильнував білого лицаря — пана Балона Лебедина — і решту, хто з ним приїхав. Пильнував Піщаних Змійок, кожну за окремим столом. Пильнував панів та паній, стольних слуг, старого сліпого підстолія, молодого маестра Милоша з шовковистою борідкою та улесливою посмішкою. Стоячи наполовину в світлі, наполовину в тіні, він бачив усіх. «Служи. Корися. Борони.» Така була його праця, такий обов’язок лежав на його плечах.

Решта очей у палаті прикута була до скриньки, різьбленої з чорного дерева, зі срібними завісами та замками. Прегарна річ, певно. Але дехто з нині зібраного у Старому Палаці Сонцеспису товариства може скоро зустріти власну смерть залежно від того, що знаходиться всередині.

Шурхотячи по підлозі палати капцями, до пана Балона Лебедина наблизився маестер Калеот. Невеличкий круглястий чоловічок виглядав препишно у новій рясі з широкими тьмяно-жовтими та брунатно-горіховими смугами, помережаними вужчими червоними стрічками. Вклонившись, він узяв скриньку з рук білого лицаря і поніс до помосту, де між донькою Аріаною та коханкою покійного брата Еларією сидів у кріслі на колесах великий князь Доран Мартел. Повітря наповнювали солодкими пахощами кількасот запашних свічок. Коштовні камені блищали на пальцях панів, пасках і намітках паній. Арео Гота налощив свою мідну лускату броню, мов дзеркало, і теж виблискував нею у сяйві свічок.

Тиша впала у палаті. «Весь Дорн затамував подих.» Маестер Калеот поставив скриньку на підлогу коло крісла князя Дорана. Маестрові пальці, зазвичай такі легкі та спритні, незграбно занишпорили засувами і завісами. Нарешті віко відкинулося, і показався череп усередині. Гота почув, як хтось закашлявся. Одна з близнючок Раріг щось прошепотіла до іншої. Еларія Піщанець заплющила очі й замурмотіла молитву.

Сотник варти помітив, що пан Балон Лебедин напружився, наче натягнута тятива. Цей новий білий лицар був не такий довготелесий та вродливий, як попередній, але ширший у раменах, дебеліший, з товстими линвами м’язів на руках. Білосніжне корзно застібнуте було на шиї срібною пряжкою з двома лебедями. Одного птаха зробили зі слонової кістки, іншого — з оніксу; Арео Готі здалося, що вони запекло б’ються один з одним. Лицар, що носив пряжку, теж виглядав неабияким бійцем. «Цей не помре так легко, як той. Не кинеться мені просто під сокиру, як пан Арис. Він сховається за щитом і змусить мене нападати.» Та якщо дійде до бійки, Гота буде готовий. Сокирою його, як завжди, можна було голитися.

Арео дозволив собі побіжний погляд на скриню. Череп лежав на подушці чорної повсті і вишкіряв зуби. Черепи всі шкірили зуби, але цей чомусь здавався веселішим за інші. «І більшим теж.» Сотник варти ще ніколи не бачив такого великого. Важка брила лоба, могутня щелепа… кістка сяяла при свічках, біла, наче корзно пана Балона.

— Поставте на підвищення, — наказав великий князь. У очах його заблищали сльози.

Підвищення являло з себе стовп чорного мармуру, на три стопи вищий за маестра Калеота. Опецькуватий маестер аж підстрибнув навшпиньках, та однак не дістав. Арео Гота хотів був допомогти, але Обара Піщанець устигла першою. Навіть без батога і щита вона виглядала суворо, по-чоловічому — замість сукні мала на собі штани і лляну сорочку до литок, оперезану на стані поясом з мідних сонць. Брунатне волосся Обари було зав’язане на потилиці у вузол. Вихопивши череп з м’яких рожевих рук маестра, вона поставила його на верхівку мармурового стовпа.

— От і все. Гора більше не на коні, — урочисто і похмуро проказав великий князь.

— Чи була його смерть довгою та болісною, пане Балоне? — запитала Тієна Піщанець таким голосочком, яким юна дівчина могла б поцікавитися, чи гарно їй пасує сукня.

— Він верещав багато днів поспіль, ясна панно, — відповів білий лицар, хоч і не надто охоче. — Ми чули його волання по всьому Червоному Дитинцю.

— Невже це вас непокоїть, добрий лицарю? — запитала панна Нім. Вона мала на собі сукню жовтого шовку, таку тонку та легку, що свічки сяяли просто крізь неї, мерехтячи на коштовно прикрашеному золотому мереживі, вдягненому на тіло. Вбрання було таке безсоромне, що білий лицар ледве смів підняти очі на дівчину. Але Гота подумки схвалював побачене: Німерія була найменш небезпечна, коли мала на собі найменше одягу, а інакше на її тілі легко знайшлося б з десяток ножів. — Пан Грегор був кривавий горлоріз і мерзенний убивця, про це погоджуються всі. Коли хто і заслужив пекельно страждати у смертну годину, то це він.

Попередня
-= 261 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!